Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

їй у спину, так вона зігнулася на велосипеді й шалено накручувала педалі вулицею, наче Денніс Піт чи Томмі Скоґз, погані хлопці, які били молодших і самі отримували по макітрі від старших. Може, тому, що вона дівчина — та коли в Гаррієт траплялися приступи цього підлого настрою зірвиголови, це його збуджувало. Так само збуджувала думка про кобру; і хоч йому поки що було незручно пояснювати Гаррієт, що він у будинку випустив на волю з пів десятка гримучників, йому щойно тепер спало на думку, що в каркасному будинку порожньо, і так може протривати якийсь час.

 

— Як думаєш, вона часто їсть? — сказала Гаррієт, яка згорблено штовхала возик, поки Гелі тягнув його спереду — не дуже швидко, бо в темряві майже неможливо було щось розгледіти. — Може, жабу їй підкинути.

Гелі опустив возик із тротуару на вулицю. Коробку накривав пляжний рушник, який він узяв з дому.

— Я ту штуку ніякими жабами не годуватиму, — відказав він.

Він правильно вгадав, що будинок мормонів стоїть порожнім. То була лише здогадка, не більше: вона ґрунтувалася на переконанні, що особисто він радше ночуватиме замкненим в автомобільному багажнику, ніж у будинку, де на волі повзають гримучники. Гелі досі не розповів Гаррієт, що був учинив, та все одно вдосталь проносився з роздумами про свої дії, щоб підтвердити власну невинуватість. Сам же він зовсім не здогадувався, що саме в ту мить мормони в номері готелю «Святковий» у Солт-Лейк обговорювали з юристом з питань нерухомості, чи можна вважати порушенням контракту присутність в орендованій нерухомості отруйного плазуна.

Гелі сподівався, що ніхто не проїжджатиме й не побачить їх. Вони з Гаррієт мали б бути в кіно. Батько дав їм грошей на квитки. Гаррієт усе пообіддя провела в Гелі вдома, що було зовсім на неї не схоже (зазвичай вона від нього втомлювалася й ішла додому рано, навіть коли Гелі благав залишитися), і вони кілька годин просиділи, схрестивши ноги на підлозі спальні Гелі, бавлячись у блішки110 й стиха перемовляючись про крадену кобру і що вони з нею робитимуть. Коробка була завелика, тож заховати її не було як, що в неї вдома, що в нього. Урешті зійшлися на покинутій естакаді на захід за межами міста, що на вкрай відлюдному відтинку перекривала дорогу межі округу.

Виволокти коробку від динаміту з-під будинку й завантажити її на старий червоний возик Гелі виявилося простіше, ніж вони уявляли; на очі їм не трапилось ані душі. Ніч видалася туманна й спекотна, а в нерухомій далині погуркував грім. З меблів на веранді позабирали подушки, розприскувачі повимикали, а котів загнали досередини.

Далі вони собі тарабанили возика по тротуару. До залізничного вокзалу відкритими тротуарами Гай-стріт було лише два квартали, а що далі вони прямували на схід — ближче до навантажувальних парків і річки — то менше бачили ліхтарів. Високі бур’яни деренчали на занехаяних подвір’ях, позначених табличками «ПРОДАЄТЬСЯ» і «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО».

На станції Александрія зупинялося лише два поїзди на день: о 7:14 — поїзд, що прямував з Нового Орлеана до Чикаґо, а о 20:47 він же зупинявся знову дорогою назад, і решту часу станція стояла загалом безлюдна. У маленькій рахітичній касі з крутим гострим дахом і облізлою фарбою не світилося, хоча за годину мав би прийти касир її відчинити. Низка необ’їжджених гравійних доріжок позаду неї з’єднувала маневрові парки з навантажувальними, а навантажувальні з бавовноочисною машиною, тартаком і річкою.

Разом Гелі та Гаррієт спинилися, щоб опустити возик з тротуару на гравій. Гавкали пси — великі, але десь далеко. На південь від вокзалу виднілися вогники тартака, а ще далі — дружні вуличні ліхтарі їхнього ж району. Обернувшись спинами до цих останніх іскор цивілізації, вони рішуче подалися в протилежному напрямку — у зовнішню темряву й широкі плоскі незаселені пустища, які тягнулися на північ, повз мертві навантажувальні парки з відкритими товарняками й порожніми вагонами для бавовни, і далі в бік вузької гравійної стежки, що губилася в чорних соснових лісах.

Гелі з Гаррієт, бувало, гралися на цій віддаленій дорозі, — що вела до покинутого складу бавовни, — проте нечасто. Ліси стоя­ли застиглі й жаскі; навіть у білий день похмура приглушена до тонкої тасьми стежка завжди тонула в темряві під щільним, обплетеним лозою навісом з айлантів, низькорослих амбрових дерев і сосон. Повітря було вологе й тлінне, дзвеніло москітами, а тиша переривалася лише подеколи — наглим тріском кролика в хащах або грубими карканнями невидимих птахів. Кілька років тому тут знайшла прихисток банда в’язнів, що втекли з каторги. Гаррієт із Гелі ще ніколи раніше не бачили в цій пустці жодної живої душі — хіба що раз, дрібного чорного хлопчика в червоних трусах, який, зігнувши коліно, шпурнув у них подачею знизу камінь, після чого, пищачи, пошкандибав назад у підлісок. То була безлюдна місцина, і нікому з них не надто подобалося тут бавитися, хоч ніхто цього відверто не визнавав.

Шини возика гучно хрускотіли по гравію. Хмари мошкари — попри випари засобу відлякування комах, яким вони обприскалися з голови до ніг — витали навколо них на вологій парній галявині. Серед тіней і заходу сонця вдавалося розгледіти лише те, що лежало попереду. Гелі взяв із собою ліхтарик, та опинившись тут, вони вже не вважали доброю думкою ним світити.

Поки йшли, стежина дедалі вужчала й заростала чагарями, стискала обабіч наче парою стін, тож рухатися доводилося вкрай повільно, щораз зупинятися і в густій синявій сутіні відпихати гілки й сучки від обличчя.

— Фух! — видихнув Гелі, що йшов попереду, і що далі вони котили, то гучніше дзуміла мушва, а Гаррієт в обличчя вдарив мокрий гнилий сморід.

— Гидота! — почула вона вигук Гелі.

— Що там? — Тьмарилося, тож вона бачила не далі білих стрічок на спині регбійної футболки Гелі. Тоді захрумтів гравій, бо Гелі підняв передню частину возика й потягнув його різко ліворуч.

— Та що там? — Від смороду забивало памороки.

— Опосум.

На стежці, у рої мух, лежала скулена безформна темна грудка. Проходячи повз, попри сучки й гілки, що дряпали обличчя, Гаррієт відвернула голову вбік.

Вони торували шлях далі, доки металевий гул мух стихнув, а сморід залишися далеко позаду, тоді ненадовго