Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

А друга частина свідомості просто ухнула в розлом гігантської споруди, яка смерділа невимовним жахом. Я почував себе застряглим у абсолютно чорному болоті. Навколо нічого не було. І я не міг поворухнути своїми «астральними» кінцівками. Я не міг нічого вдіяти. Лише дивитись у темряву. Яка раптом почала освітлюватися тьмяним, брудно-жовтим світлом. Таким бляклим, що він часом здавався просто оптичною ілюзією. Але після особливо яскравого спалаху я закричав би до втрати пульсу і зриву зв'язок, якби міг.

Тому що в цьому мерзенному, невірному світлі я побачив, що завис у темряві перед гігантським, огидним оком. Око було розміром із десятиповерхівку. Віко і шкіра навколо нього були болотно-зеленого кольору. Саме око мало шість зіниць в оранжево-червоній райдужці з абсолютно чорним білком. Те, що око – не декорація та не ілюзія, я зрозумів, коли воно кліпнуло. І навколишня темрява пішла хвилями від цього руху. Після чого всі зіниці жахливого ока розширилися – і моя голова ледь не розкололася.

У мій розум увірвався океан часу і подій, ледь не знищивши саму мою свідомість. Цей океан був наповнений темрявою, очікуванням та видовищами істот, на тлі яких це око здавалося жартом. Сонця тут не було. Не було календаря. Але я відчував це. Відчував потоки часу. Принаймні відчував їхній рух… Назад чи вперед?.. Яка різниця? Головне, що вони рухаються. І біль. Нестерпний біль. Я не знаю, як довго це тривало. Потоки болю та часу несли мене надто довго.

Я вже слабо пам'ятав, хто я. Навіщо сюди прийшов?.. Цей острів реальності був вкрай недружнім... Жодної злагоди. Жодної спільної праці на благо Пралаї. Мене намагалися розвоплотити. Багаторазово. Але це їм, звичайно, не вдалося. Не вони мене втілювали, не їм і стирати. Але в'язниця… Цим дітям місцевої матерії вдалося збудувати для мене клітку. Серед матерії, що трохи нагадувала мені мою суть. Гнучка, рухлива, непостійна. Тільки це їм і допомогло. Але як же тут незручно… І боляче… Бути замкненим у обмежених, до банальності впорядкованих вимірах – що може бути сильнішим катуванням?

І тут раптом прийшов сигнал від тієї частини свідомості, що залишилася в печері атлантів. Атлантів?.. Здавалося, що я вже забув, хто вони і що я залишав там якусь частину себе... Вона показала, що захист місця мого утримування на останньому подиху видав дуже потужний імпульс, спрямований на розвіювання ментального контролю. А сфери Істинної Води таки досягли моєї в'язниці… Моєї?! Стоп! Ні! Я – Віктор Дубровський! І я – у себе вдома, у Харкові, тут лише мої Очі! А у цій в'язниці живе… У ній живе…

***

– Парамоне! Що з ним, Парамоне?! – Дарія Дубровська плакала, одночасно намагаючись привести до тями чоловіка. Той лежав нерухомо, з ледь чутним пульсом, а з куточків закритих очей по скронях текли на підлогу криваві краплі.

– Я не знаю, Хазяйко, як він туди забрався, – говорив блідий, наче крейда, домовик, на обличчі якого застиг шок навпіл з жахом, – але Господар зараз там, куди не кожен бог наважиться зазирнути. І ми нічим не можемо допомогти йому.

– А як же Каргіни?! Алла? Може, Яга поможе? – У розпачі, Даша трясла Віктора за плечі та била по щоках.

– Тут ніхто не допоможе, Хазяйко. – Здригнувшись, сказав Парамон. Домовик бачив, як від розпачу та болю аура Дарії наливається величезною відьомською силою. Потрібно було спробувати заспокоїти її, поки всі вони і весь будинок заразом не потонули в хаотичних прокльонах до п'ятого коліна.

– Але вірю я, що впорається він. І єдине, що може зараз йому допомогти, – почав Парамон, коли очі Віктора, що світяться навіть крізь повіки, спалахнули нестерпно яскраво, – це його Очі…

***

Перше, що я побачив з пробудження, було обличчям Даші. Розчервонене, все в сльозах. Дружина дивилася на мене так, ніби я повернувся з того світу. Потім кинув погляд на домовика – там було не краще. Не знав, що духи можуть так бліднути. У нього ж і крові немає.

– Вітю! – Ледве побачивши, що я розплющив очі, мені кинулися на груди і розплакалися ще сильніше.

– Ну все, Даш, ну годі… Я тут. Вже тут…

– Що з тобою було, Вітю? Я прокинулася від твоїх вигуків на балконі. Прибігаю, а ти лежиш тут і… Ти кричав так, ніби тобі дуже боляче, а потім ще з очей кров потекла… Я так злякалася… – Дружина знову уткнулася мені в груди, беззвучно здригаючись.

– Вже все добре, зайчику... Я... Я сам не все пам'ятаю. Я дивився минуле Маріанської западини. Виявляється, там раніше заправляли атланти.

Ми сиділи на кухні, пили трав'яний відвар домового, їли його млинці і дві пари вух слухали мою розповідь.

– І хто ж там був, у цій піраміді, Віть?.. – Дружина, яка ще на початку моєї розповіді схлипувала, до моменту мого «занурення» у прокляту піраміду наче перетворилася на глядача фентезі-фільму з домішкою жаху. Точніше, у слухача.

– Не пам'ятаю. Як відбило. – Похитав я задумливо головою, сьорбнувши відвару. – Залишилося лише відчуття болю і… якогось геніального божевілля, чи що. Ніби сам спосіб мислення там змінився. Отямився я вже тут, з вами. До речі, чому тут літає такий тонкий, невловимий ореол відьомства. До нас хтось у гості приходив?

– Розумієш, Віть, – раптово почервоніла Даша, – я, здається, дуже нервувала, коли з тобою це сталося. І ледве спромоглася стримати свою силу.

– Ага ... Ого ... – Тільки й зміг сказати я, переглянувши Очима минуле своєї квартири буквально на пару годин тому. – Нічого собі в тебе аура, люба моя! Не стримайся ти – тут би всьому будинку кепсько стало!