Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

– Злапали! Злапали! – скрикнув якийсь чоловік з найближчого містка. – Ура!

Всі капелюхи полетіли вгору, й знову повітря здригнулось від реву.

– П’ятдесят фунтів тому, хто приведе мені його живцем! – почувся з того самого кутка голос якогось старого джентльмена. – Я не зійду з цього місця й чекатиму тут на того, хто з’явиться по гроші.

Знявся ще дужчий рев. На цю хвилину пронеслась чутка, що двері нарешті виламано й що той чоловік, що перший згадав за драбину, продерся всередину, – і зненацька юрба відхлинула назад до фасаду. Побачивши, що глядачі посунули з місточків, ті, що примостилися на вікнах, посунули теж на вулицю, змішуючись з потоком людей, що поверталися на свої старі позиції. Штовхаючи й підганяючи сусідів, усі тиснулися ближче до надвірних дверей, щоб поглянути, як поліція поведе злочинця. Це було щось страшне. Чулися налякані смертельні крики; хтось зомлів, когось придушили, когось збили з ніг і мало не затоптали чобітьми… Вузькі заулки були вщерть забиті людьми. Одні намагалися продертися до дверей будинку, інші марно силкувались вирватися од дверей будинку, інші силкувались вирватися з тисняви. На якусь хвилину увага розбилася, про вбивцю на мить забули, хоча бажання захопити його ще дужче розпалилось, якщо це було взагалі можливо.

Розпука здушила Сайксове серце: лють юрби приголомшила, розчавила його, надії на порятунок уже не було. Але він умить помітив цю раптову зміну становища і скочив на ноги: лишалась одна можливість врятувати життя: кинутися в рів і, ризикуючи задихнутися в тванюці, продертись у темряві на другий берег, поки юрба забула на хвилю за нього.

Ця думка надихнула в нього нову силу й енергію; з будинку доносився глухий рев: очевидно, юрба вже вдерлася всередину й поралася там. Не можна було гаяти й хвилини… В шаленому пориві Сайкс уперся ногою в комин, міцно обв’язав його мотузкою і вмить, послуговуючись руками й зубами, запетлював її другий кінець. По цій мотузці він міг спуститися мало не до самої землі – залишилося б ще якихось кілька футів; він перетне мотузку складаним ножем, якого він уже тримав напоготові, і скочить просто в рівчак… І він просунув уже голову в петлю, щоб спустити її потім попід пахви.

Старий джентльмен на містку (він вчепився так міцно в бильця, що не зрушився з місця під навалою юрби) з розпачем застеріг своїх сусідів, що розбійник лагодиться спуститися з даху… В цю мить убивець озирнувся назад, сплеснув руками і скрикнув несамовитим, нелюдським криком:

– Знов очі!

Його мов громом ударило. Він похитнувся, втратив рівновагу, і його постать майнула над карнизом. Просунути петлю попід пахви він не встиг, і вона зашморгнулася в нього на шиї. Вага його тіла натягла мотузку мов тятиву, і стрімголов стрілою він злетів з височини 35 футів униз. Тіло його стрепенулось, скорчилось, і він повис над безоднею з розкритим ножем у задубілій руці. Старий комин затремтів, але не похитнувся.

Бездиханне тіло вбивці теліпалося безсило в повітрі й билося об стіну комірки, де сидів замкнений Чарлі. Відіпхнувши на бік рукою труп, що заступив йому вікно, хлопець почав криком кричати й благати людей випустити його на волю.

Собака, що до цього часу десь переховувався, з’явився раптом на даху і почав бігати в нестямі над самим карнизом, жалісно завиваючи; потім напружився, намірився й плигнув на плечі мертвякові; але не доскочив і, кілька разів перекрутившись у повітрі, плюхнувся в канаву.

Голова його вдарилась об камінь, і череп тріснув.

Розділ LI

Розв’язує багато таємниць і оповідає про одне освідчення, що не порушувало справи про посаг та інші шлюбні умови

По двох днях після подій, що про них йшлося в попередньому розділі, о третій годині дня дорожня карета швидко під’їздила до міста, де народився Олівер. В кареті сиділи місіс Мейлі, Роза, місіс Бедвін і сам хлопчик; за ними на поштових їхав містер Броунлоу з однією особою, прізвища якої ще досі не називали.

Мало не всю дорогу вони їхали мовчки. Схвильований Олівер сидів мов на вогні; він не міг зосередити ні на чому своїх розпорошених думок і майже не міг говорити. Жінки були, очевидно, теж знервовані і теж мовчали. Обом паням і Оліверові містер Броунлоу оповів, хоча дуже обережно, про зізнання, що до них він примусив Монкса. Вони знали, що мета їхньої подорожі – завершити їхню щасливо розпочату справу, але все ж у всій цій історії було ще дуже багато непевного й таємного, і тому вони не могли приборкати своїх сумнівів і гарячої тривоги.

Їхній новий приятель разом з містером Лосберном вжили всіх можливих заходів, щоб утаїти від них жахливу новину про останні події – «звичайно, вони колись таки дізнаються про це все, але тепер не час, не час; хвилина зовсім не відповідна», – казав містер Броунлоу.

Отже, вони їхали мовчки, міркуючи кожен про причину, що примусила їх виїхати в дорогу, але не висловлюючи вголос своїх думок.

Поки карета котилася незнайомою місцевістю, Олівер сидів мовчки, приголомшений усіма цими думками; але скільки старих спогадів, скільки думок і почуттів прокинулося в його грудях, коли вони збочили на той шлях, що ним він чимчикував пішки – безпритульний, безрідний, забутий усіма приблуда, що на всьому широкому світі не мав де прихилити голови!

– Гляньте! Гляньте! – скрикнув він, міцно стискаючи Розину руку й показуючи на вікно карети. – Ось крізь цю огорожу, між цими підсошками я пролазив тоді. А он там я крався попідтинню, щоб мене, бува, не спіймали й не завернули назад. А он навпростець через поле стежечка – вона в’ється повз той старий будинок, де я жив, коли був ще зовсім маленький. А Дік!.. О, якби мені побачити мого любого Діка, мого любого маленького товариша.

– Ти його незабаром побачиш, – заспокоїла Олівера Роза, голублячи його міцно стиснуті рученята. – Ти розкажеш йому, який ти тепер щасливий і багатий, і ще скажеш, що все ж над усі ці радощі тебе найбільше тішить те, що ти маєш змогу навідатися до нього й зробити його таким самим щасливим.

– Так! Так! – скрикнув Олівер. – І ми… ми заберемо його звідціль, вдягнемо, нагодуємо його гарненько, будемо його вчити й відішлемо його кудись