Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Таємний посол. Том 1 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємний посол. Том 1"

388
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Таємний посол. Том 1" автора Володимир Кирилович Малик. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 127 128 129 ... 149
Перейти на сторінку:
вони відступлять, я впевнений у цьому! Вже зараз їдять саму конину. Запорожці перетнули всі шляхи, захопили флотилію, — підвозу майже ніякого! Ми маємо сто двадцять тисяч війська, багато ядер, пороху, продовольства… Візир знає про це. Йому лишається один шлях — тікати на південь, у Туреччину. А це означатиме, врешті, що перемогли ми! і військо нам спасибі скаже, бо ми цим збережемо стрілецькі й козацькі голови… Ну, вирішуй, Григорію Григоровичу!

Ромодановський довго мовчав. Потім зітхнув і сказав глухо, крізь сльози:

— Гетьмане, я ціню твою добрість до мене. Однак пристати до твоєї думки не можу… Завтра і позавтрьому Кара–Мустафа почне новий штурм, і ми повинні бути готові до того, щоб відбити його! Тому я сьогодні введу свіжий стрілецький полк, а тебе прошу підкріпити залогу міста полком сердюків.

У Самойловича опустилися руки. Цей наказ — смертний вирок для Андрія. Гетьман скрушно похитав великою сивуватою головою, підійшов до боярина — обняв за плечі.

Ромодановський довго стояв непорушно, затуливши обличчя долонями, потім болісно застогнав і прошепотів хрипко:

— Сину мій, прости мене!

5

Вийшовши з намету воєводи, Арсен деякий час постояв на піщаному горбі, звідки було видно Чигирин і турецькі окопи по той бік Тясмину. Синя надвечірня імла піднімалася з лугів і поволі окутувала все навкруги. Стояла незвична тиша. Жодного пострілу. А ще ж якусь годину тому земля здригалася від гарматної стрілянини і вибухів бомб, від тупоту і крику багатьох десятків тисяч вояків.

Арсен намагався крізь імлу розгледіти у місті будинок коменданта. Там десь Роман. Чи живий він?.. Ідучи до князя Ромодановського, мав намір ще раз попросити його за друга, але не до того тепер старому воєводі…

Навпростець, пологим піщаним схилом, попростував він до Калинового мосту.

Чигирин тих часів — досить велике місто, розбудоване на похилій рівнині під стрімкою Чигиринською, або Кам’яною, горою. Земляний вал з палісадами тягнеться від Тясмину аж на південний край Кам’яної гори, на якій височить могутній замок, викладений із рудуватого тесаного пісковика.

Незважаючи на ніч, у місті гамірно. Горять вогнища. Снують чорні тіні стрільців і козаків. Іноді проскаче вершник.

Арсен з Гривою і Кузьмою Рожковим зупинилися біля багаття, розкладеного просто посеред майдану. Навкруги багаття — великий гурт вояків. У колі, на сосновій колоді, сидить кобзар. Червонясте світло падає йому на зморшкувате темне обличчя, на біле волосся, острижене «під макітру». Кобзар поволі перебирає струни кобзи — лунають ніжні мелодійні звуки. Вони полонили слухачів. Вояки завмерли. Хто сидить на землі, хто на колодках під тином, хто стоїть, задумавшись і підперши голову рукою.

Тихо, з щемким болем і лагідно–тривожним смутком лине в темну ніч журлива пісня.

Із–за гори кам’яної

Голуби літають.

Не зазнав я розкошоньки —

Вже й літа минають.

Стоять у задумі воїни. Один, опустивши вуса, дивиться блискучими очима на малинове полум’я, другий думає про щось своє, потаємне, третій ледь чутно підтягує кобзареві.

А над ними — на тлі темного зоряного неба — бовваніє стрімка, могутня Кам’яна гора.

Чи не з–за неї літали білі голуби в Чигирин? Чи не тут, при дворі гетьмана Хмельницького, коли Чигирин став столицею України, жив той кобзар–співець, що склав цю задушевну пісню, якій судилося пережити віки і своїм тихим смутком і глибокою мудрістю тривожити людські серця? Чи не на цьому мості через Тясмин, оповитому по обох берегах густими, непролазними заростями калини, наздоганяв хтось вороними кіньми свої марно втрачені літа і прохав їх повернутися до нього в гості?

Наздогнав я літа свої

На калиновім мості,

Ой верніться, літа мої,

Хоч на час у гості!

Арсен стояв збоку, проти вогню, з Кузьмою Рожковим і високим нескладним Гривою. Слухав — і дивувався: яку то силу має пісня! Незважаючи на смуток, що оповив серце, вона окрилювала душу, збурювала глибинні сили, які, мов підземні води, до пори до часу здержувані холодними важкими брилами каменю, раптово вирвалися на поверхню і зануртували могутнім водограєм.

Пісня навіяла спогади про Златку. На козака глянули темно–сині, з іскорками очі, ніби шматочки зоряного неба перед сходом місяця. Тільки смутні і далекі–далекі… Чому?.. Арсен здригнувся. Невже тоді, коли до щастя — один крок, невблаганна війна зруйнує його, проведе між ним і Златкою межу, яку не в силі переступити жоден смертний?.. Златко, Златко, тепер, коли ти така близька і водночас далека, ти стала ще жаданішою, ще ріднішою! Ти ввійшла в серце, як пісня, і, як пісня, назавжди залишишся в ньому!

А кобзарева пісня будила вже нові думки і почуття.

Десь там, у темряві, зовсім недалеко, за міськими стінами, причаївся хижий ворог і, може, саме в цю мить готує підкопи, щоб проникнути в місто, набиває порохом гармати, щоб зі сходом сонця посіяти смерть і вбити цю пісню!.. Затоптати в землю її разом з душею людською. А саму землю потім зробити своєю…

Ні, не можна допустити до цього! Не можна дозволити убити пісню і живе слово, бо в слові і пісні — душа народу, його минуле, сучасне і майбутнє! А що саме тіло без душі? Живий труп! Роботар! Гній, яким удобрюють чужу ниву! Або ж, у гіршім випадку, — плоть, у яку злі люди вдихають отруєну душу яничара!

У серце Арсенове хлюпнула холодна хвиля. Ні! Не можна допустити до цього! Не можна дозволити ордам султана котитися від Карпат до Дону і нищити все живе на своєму шляху! Треба тут, під цією кам’яною Чигиринською горою, зупинити їх і відкинути геть за море!

Він глянув на суворі обличчя вояків. Давно не голені, змарнілі, закопчені димом, вони здавалися вирізьблені з каменю, витесані з міцного мореного дуба. Такі не відступлять! Не здадуться!

На душі в Арсена стало легко. Ні, не затопить турецька навала зелених берегів Дніпра! Не буде татарський кінь пити з нього води!

Стихла, завмерла пісня.

Кобзар сидів, прихиливши сиву голову до грифа кобзи, а стрільці, драгуни і козаки безмовно стояли навколо, і в їхніх серцях, здавалося, ще бриніли невгасимі задушевні звуки…

Арсен, Рожков і Грива непомітно вийшли з кола і, крадучись задвірками, поміж згарищами й руїнами, наблизились до двору коменданта. Там звернули у сусідню стодолу і незабаром опинилися між чудом уцілілою хатою і зруйнованою вибухом бомби клунею.

— Сюди, — шепнув Рожков, показуючи на круту шию льоху.

Двері розчинені навстіж. Знизу війнуло застояним повітрям, запахло трухлявим деревом, сирою землею.

Всі троє мовчки спустилися вниз і причинили за собою двері.

1 ... 127 128 129 ... 149
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємний посол. Том 1», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємний посол. Том 1"