Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

Поки Альфред не приїхав, ми з Настею накрили столик на даху, і залишилося тільки погріти вечерю і винести її. А поки був час, я ще раз перечитувала матеріали для завтрашньої пресконференції.

— Що читаєш? — я здригнулася, бо він підійшов непомітно і безшумно — Вибач.

— Завтра прес-конференція. Антуан сказав, що я її проводжу, типу я краще за нього знаю мову і вже нормального розмовляю.

— Хвилюєшся?

Я задумалася, страху немає, але є занепокоєння і гидливість.

— Не люблю журналістів. Антуан це знає і спеціально змушує вести прес-конференцію. Бо я маю навчитися на них спокійно реагувати, — відклала папери й підвелася з-за столу, — Ти поки що перевдягайся, а я піду, погрію вечерю. Столик накрили на даху.

Альфред, швидко і ледь торкаючись, провів руками по моїй струмливій, легкій сукні глибокого темно синього кольору.

Вранці, виходячи з квартири, побачила Олега з Вадимом, дуже здивувалася. А Нейтан навпаки посміхнувся і був схожий на задоволеного кота, який спіймав двох мишей.

— Доброго ранку, — сказала хлопцям.

— Доброго ранку, — сказали вони разом, дивовижна синхронність.

— А чого ви приїхали?

— Так ми вас тепер будемо завжди супроводжувати, — сказав Вадим.

— Гаразд.

Віддала йому ключі від машини.

Перед прес-конференцією Антуан взяв мене за руки й уважно подивився в очі.

— Ти як?

— Нормально.

— Твоє завдання просто виступити, відповісти на запитання. І взагалі не паритися з приводу того, що потім надрукують у газетах. Зрозуміла?

— Так.

— А ось особисті інтерв'ю ми потім окремо узгоджуватимемо і перевірятимемо, що пустять до друку і ні як інакше. Усе йди.

Я глибоко вдихнула як перед стрибком у воду і вийшла в просторий зал на сцену. У залі було дуже багато журналістів. Були спалахи фотокамер, бачила відеокамери і безліч мікрофонів. Сама прес-конференція для мене пройшла майже як у тумані. Я спокійно без запинки розповіла про компанію, спокійно відповіла на запитання, навіть на каверзні. Особисті запитання ігнорувала і залишала без відповідей.

А коли прес-конференція закінчилася, і журналісти почали розходитися, помітила Ірину. Усередині було відчуття, наче щось упало і розбилося. Швидко взяла себе в руки і пішла геть зі сцени. Вона нагнала мене вже в коридорі. І з такою милою посмішкою звернулася до мене. Знала б вона, яких тетанічних зусиль мені коштувало, щоб не скривитися і не видати свого справжнього ставлення до неї.

— Ізабелло, люба подруго, почекай.

Чесно кажучи, я просто випала в осад. Яка я їй до біса подруга! Обернувшись, помічаю кількох журналістів, які роблять вигляд, що щось дивляться у свої фотоапарати. Так це або підстава, або вони тут так «вдало» і вчасно опинилися. Ззаду до мене підходить вже Антуан, і Альфред із Ріхардом. А Іра все ще досить усміхається.

— Може прогуляємося, поговоримо.

Дуже хотілося сказати, що зі зміями на кшталт неї я не спілкуюся.

— Нам нема про що говорити, — кажу спокійно.

— Що ні як не можеш вилізти з під крильця свого опікуна? Або з його ліжка?

— Дивлюся, судиш по собі, — сказала я спокійно і схрестила руки на грудях.

Іру перекосило, Ріхард тихо хрюкнув і здається давитися сміхом.

— Думаєш, раз добре тут влаштувалася, типу сховалася... — шипить вона на Іширському — Ти все одно здохнеш як остання собака. І в тебе не вийде розламати й прибрати до рук мою компанію!

Фиркнула й усміхнулася. Відповіла їй іширською.

— Мені твого і не треба, руки ще бруднити.

— Жоден твій коханець тобі не допоможе.

— Ти мені явно лестиш. Чи просто заздриш?

Ірка зашипіла як натуральна змія і різко розвернулася пішла геть. Я усміхнулася і розвернулася до чоловіків.

— Про що пошипіли? — запитав із не приховуваною усмішкою Антуан.

Я прикривши обличчя руками розсміялася. Ми з Іркою виглядали з боку як дві змії.

— Досить іржати, — тихо сказав Анутан — що вона хотіла.

Швидко переказала наш короткий діалог. Довелося зловити Альфреда, щоб він не погнався за нею.

— Альфред, вона ще та змія підколодна. Щоправда, здебільшого шипить і отрутою плюється. Сьогодні була наочна демонстрація. Я як уявляю нас з боку, мене сміх пробиває.

Він теж усміхнувся.

— Мене дратують погрози на твою адресу.

— А мене вже ні. Ріхарде, що ви хотіли?

— Подякувати за вчорашню допомогу, — він передав мені коробочку цукерок.

— Дякую, — сказала зніяковіло.

Ми всі разом повернулися в наш офіс. Там на нас чекала королева Мартіна. Альфред із Ріхардом одразу витягнулися як по струнці.

— Добрий день, — сказала я з усмішкою.