Читати книгу - "Бляшаний барабан"

Уперше Оскар мав узяти участь у справжній театральній виставі. І хоч я не те що не зовсім був готовий — у потязі Бебра багато разів відпрацьовував зі мною мій номер, — однак перед виступом мене все ж таки охопило хвилювання, тож Раґуна вибрала хвилинку й заспокійливо погладила мені руки.

Як тільки притягли наш реквізит — солдати із шкури пнулися, так старались, — Кіті з Феліксом почали свою акробатичну програму. Їхній номер називався «людина-гумка». Вони сплітались у вузол, знов і знов самі крізь нього пролазили, самі свій вузол розплітали, обвивалися навколо себе, то з'єднувалися, то роз'єднувалися, міняли те на те, викликаючи у вояків, що збилися довкола й не зводили з них очей, нестерпний біль у суглобах і м'язах, який не минав потім ще цілими днями. Поки Кіті з Феліксом спліталися й розпліталися, Бебра грав роль музикального клоуна. На пляшках, в які було по-різному налито води — від повної до порожньої, — він виконував найпопулярніші шляґери тих воєнних років — «Еріку» й «Подаруй мені коника, мамо», видобував із пляшкових шийок і змушував світитися «Зорі твої, батьківщино», та коли всі ті зорі не запалили як слід глядачів, повернувся до свого коронного номера: серед пляшок загарцював «Джімі-тигр». Номер припав до вподоби не лише відпускникам, той тигр не лишив байдужим навіть розбещене Оскарове вухо, і коли Бебра після кількох досить примітивних, однак виграшних фокусів оголосив Розвіту Раґуну, велику сновиду, і її брата Оскарнело Раґуну, барабанщика, що трощить скло, глядачі виявилися вже добряче розігрітими: Розвіта з Оскаром були приречені на успіх. Наш номер я почав легким барабанним дробом, у міру того, як ми наближалися до кульмінації, піддав жару, а після завершення номера вишуканим барабанним боєм зажадав оплесків. Декотрих солдатів і навіть офіцерів Раґуна викликала з натовпу, просила старих, загартованих обер-єфрейторів чи сором'язливо-зухвалих курсантів сісти, зазирала тому чи тому в душу — а це вона вміла! — й повідомляла публіці, крім відомостей із солдатської книжки, які щоразу збігалися, ще й деякі інтимні подробиці з особистого життя котрогось обер-єфрейтора чи курсанта. Вона робила це делікатно, таємниці розкривала досить дотепно, а одному з таких бідолах навіть подарувала — на завершення, як гадали глядачі, — пляшку пива й попросила його піднести пляшку високо над головою, щоб усі її бачили, а мені, Осканело, подала знак. Дедалі гучніший барабанний дріб — дитяча забавка для мого голосу, який був здатний і не на таке, — й пляшка з пивом, гучно луснувши, розлетілася на скалки, і як наслідок — розгублене, забризкане пивом обличчя чи то обер-єврейтора, що пройшов крізь вогонь і воду, чи то курсанта, в якого ще молоко на губах не обсохло, а опісля — оплески, тривалі овації, до яких додався гуркіт важкого повітряного нальоту на столицю райху.

Звісно, те, що ми показували, було не казна-що, але це розважало людей, допомагало їм забути і про фронт, і про відпустку, це викликало сміх, нестримний сміх, бо коли над нами почали вибухати бомби, струсонувши й заваливши погрібець з усім, що в ньому було, погасивши й звичайне, й аварійне освітлення, коли все вже попадало й перемішалось, у тій темній, задушливій домовині й далі раз у раз прохоплювався сміх.

— Бебро! — чулися голоси. — Не мовчи, Бебро!

І добрий, непохитний і невичерпний Бебра відгукнувся на поклик, заходився грати в темряві клоуна, викликаючи з присипаного тлуму вибухи реготу, а коли публіка зажадала Раґуну й Оскарнело, прокричав:

— Синьйора Ррраґуна дуже стомилася, любі мої олов'яні солдатики! Та й малюк Оскарнело нехай трішки подрррімає — задля Великого німецького рррайху й остаточної перрремоги!

А насправді вона, Розвіта, лежала зі мною й сполохано тремтіла. Зате Оскар сполохано не тремтів і все ж таки лежав з Розвітою. Її сполоханість і мій героїзм звели наші руки докупи. Я шукав її сполоханість, вона шукала мій героїзм. Зрештою, я вже й сам почав трохи тремтіти, але мій героїзм уже перейшов до неї. І коли я прогнав її сполоханість перший раз і вселив у неї героїзм, мій чоловічий героїзм підвів голову вдруге. На той час мій героїзм мав прекрасних вісімнадцять років, і Розвіта — вже й не знаю, на якому році свого життя і вкотре вже — сповна віддавалася своїй завченій полохливости, від якої міцнів мій героїзм. Бо на її ощадно виліпленому тілі, де, однак, нічого не бракувало, так само як і на її обличчі, роки, що звичайно залишають по собі глибокі сліди, не позначились. Така собі Розвіта Раґуна віддавалася мені з полохливістю й героїзмом, не позначеними впливом часу. І ніхто ніколи не довідається, скільки років мала та ліліпутка, яка завдяки моєму героїзму позбувалася своєї полохливости під час великого повітряного нападу на столицю райху, коли нас засипало в погрібці «Томас» і поки нас відкопували люди з протиповітряної оборони, — дев'ятнадцять чи дев’яносто дев'ять. А щодо Оскара, то йому мовчати про це ще легше, адже він і сам не знає, хто подарував йому ті справді перші обійми, що відповідали його фізичним розмірам, — героїчна стара баба чи сполохана покірна дівчина.

Оглядати бетон, або Містика, варварство й нудьга

Цілих три тижні ми щовечора виступали в правічних казематах гарнізонного й римського міста Мец. Ту саму програму ми два тижні показували в Нансі. Шалон-сюр-Марн гостинно приймав нас тиждень. З язика в Оскара вже злітали окремі французькі слівця. А в Реймсі ще можна було помилуватися руїнами часів Першої світової війни. Кам'яний звіринець усесвітньо відомого собору від огиди, яку в нього викликало людство, без угаву спльовував воду на бруківку: в Реймсі дощило день при дні, й уночі теж. Зате в Парижі нам дістався осяйний, теплий вересень. Попідручки з Розвітою я блукав набережною, святкуючи так своє дев'ятнадцятиріччя. Хоч я й знав цю столицю з листівок унтер-офіцера Фріца Тручинського, Париж мене анітрохи не розчарував. Коли ми з Розвітою вперше опинилися біля підніжжя Ейфелевої вежі й, стоячи рука в руці,