Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

Їй хоч умри не спадало на думку, що б йому відповісти ще, і вона з тією самою безпорадно-привітною усмішкою дивилася в очі божевільному, який прийняв її за принца. Але всередині в неї діялося щось дивовижне: складалася можливість визнати, що він має рацію. Під натиском його наполегливого твердження в ній щось розчинялося, вона в чомусь утрачала контроль над своїми думками, й виникали нові взаємозв’язки, обриси яких проступали в тумані. Цей хворий не перший хотів знати, хто вона така, й приймав її за «добродія». Та поки Клариса, намагаючись збагнути цей дивний збіг, і далі дивилася йому в обличчя, про вік якого вона не замислювалася так само, як і про решту слідів, що лишилися на ньому від життя на волі, з цим обличчям і з усім чоловіком діялося щось геть незрозуміле. Здавалося, її погляд став раптом надто важким для очей, на які він падав, бо в них почало щось ковзати й спадати. Але й губи заворушилися, пожвавішали, і в нерозбірливе ґелґотання, наче великі краплини, які робилися чимдалі тугішими, влилися цілком очевидні непристойності. Кларису це нице перевтілення приголомшило так, немовби щось нице діялося з нею самою, і вона мимоволі простягла до нещасного обидві руки; і, перше ніж хто-небудь устиг цьому завадити, хворий і собі скочив назустріч їй. Він скинув із себе ковдру, ту ж мить став у ногах ліжка навколішки й заходився масувати рукою свого члена, як ото мастурбують у неволі мавпи.

 — Припини це свинство! — суворо гримнув лікар.

Санітари, не гаючись, схопили чоловіка й ковдру і за мить зробили з обох вузол, що нерухомо завмер на підлозі. А Клариса побагровіла; у неї закрутилася голова, як у ліфті, коли підлога немовби провалюється під ногами. Їй здалося раптом, ніби всі хворі, повз яких вона вже пройшла, кричать їй навздогін, а решта, до яких вона ще не дійшла, кричать їй назустріч. І чи то випадково, чи то під дією заразної сили збудження й сусід, привітний дідок, який досі добродушно жартував з відвідувачами, поки вони ще стояли поруч, також підхопився, коли Клариса поквапно проминала його, й вибухнув брудною лайкою, що повисла в нього на губах огидною піною. Він також потрапив під лапища санітарів, подібні до важких пресів, здатних розтрощити що завгодно.

Але штукар Фріденталь умів надати своїм номерам ще більшої привабливости. Під прикриттям помічників усі, як і тоді, коли входили до палати, вийшли з неї в її протилежному кінці й раптом пірнули, здавалося, у м’яку тишу. Вони опинилися в чистенькому, привітному коридорі з лінолеумом на підлозі й побачили по-недільному вбраних людей із гарними дітками, які вельми довірливо й чемно віталися з лікарем. Це були відвідувачі, вони чекали тут на побачення з родичами, і зустріч зі світом здорових людей знову справила дуже дивне враження; ці скромні й ґречні люди в найкращому своєму одязі першої миті здавалися якимись ляльками чи дуже майстерно зробленими штучними квітами. Але Фріденталь швидко проминув їх, пояснивши своїм друзям, що зараз покаже їм колекцію божевільних убивць та інших тяжких злочинців. І коли незабаром вони підійшли до ще одних залізних дверей, застережні заходи й міни на обличчях у санітарів і справді віщували найгірше. Вони ступили до закритого, оточеного ґалереєю двору, схожого на один із тих сучасних декоративних садків, де багато каміння й мало рослин. Мов куб із мовчання, стояло у ньому спочатку порожнє повітря; аж по хвилі розгледіли вони людей, які німотно сиділи попід стінами. Біля входу повклякали навпочіпки кілька брудних і шмаркатих хлопчиків-ідіотів, так ніби якась дивна примха скульптора посадила їх на ворітниці. Неподалік від них перший під стіною й відсунувшись від решти, сидів простий на вигляд чоловік, ще в темному вихідному костюмі, тільки без комірця; його привезли сюди, мабуть, зовсім недавно, і своєю непричетністю до всього він справляв невимовно зворушливе враження. Клариса раптом уявила собі, якого болю вона завдали б Вальтерові, коли б покинула його, і ледве не заплакала. Таке сталося з нею вперше, але вона хутко опанувала себе, бо решта хворих, повз яких її вели, просто скидалися на мовчазних в’язнів, що змирилися зі своєю долею; вони боязко й чемно вітались і зверталися до відвідувачів з невеличкими проханнями. Лише один із них, ще юнак, почав чіплятися зі скаргами; Бог його знає, з якого забуття він випірнув. Юнак вимагав від лікаря, щоб його випустили й пояснили, чому його тут тримають, і коли Фріденталь ухильно відповів, що рішення ухвалює не він, а тільки директор, скаржник не вгамувався; прохання його почали повторюватися так, немовби чимраз швидше розмотувався ланцюг, і помалу в голосі нещасного з’явилися настирливі нотки, які, наростаючи, перейшли в погрози і зрештою у тваринно-нестямне шаленство. Коли дійшло вже до цього, санітари-велети притисли його до лави, й він нечутно, мов побитий собака, знову заповз у своє мовчання, так і не діставши відповіді. Клариса таке вже бачила, і враження від цього додалося до загальної тривоги, яка її опосіла.

Та й не мала вона часу на щось інше, бо в кінці двору були ще одні залізні двері, й тепер санітари стукали в них. Це було вже щось нове, бо досі вони просто обережно відчиняли двері самі, без попередження. А в ці санітари чотири рази вдарили кулаком, а тоді прислухалися до гомону зсередини.

 — На цей знак усі, хто там є, повинні поставати попід стінами, — пояснив Фріденталь, — або посідати на лавки попід стінами.

І справді, коли двері повільно, градус за градусом прочинились, виявилося, що всі, хто доти чи то мовчки, чи то гамірно вештався в палаті, тепер послухалися наказу, як добре вимуш-трувані арештанти. І все ж таки санітари, переступаючи поріг, вдалися ще до таких застережних заходів, що Клариса схопила раптом доктора Фріденталя за рукав і схвильовано спитала, чи це не тут Моосбруґер. Лікар мовчки похитав головою. Йому було ніколи. Він суворо попередив відвідувачів, що до кожного хворого вони не повинні підступати ближче, ніж на два кроки. Схоже, відповідальність за ці відвідини все ж таки трохи його пригнічувала. У цьому відрізаному від світу, обнесеному муром дворі, де мешкали самі божевільні, майже кожен з яких уже скоїв убивство, їх було семеро проти тридцятьох. Той, хто звик ходити при зброї, без неї почувається в більшій небезпеці, ніж решта людей; тим-то й ґенералові, який лишив свою шаблю в почекальні, не можна дорікнути за те, що він спитав у лікаря: