Читати книгу - "Великі сподівання"

адвокатові, що треба говорити,- всі чудово це бачили. Жертвою вбивства була жінка, на добрих десять років старша за цю і куди як кремезніша та й узагалі дужча. Причина - ревнощі. Вони обидві були волоцюжки, і ця з Джеррард-стріт дуже молодою вийшла за якогось волоцюгу - жила з ним, як то говориться, на віру,- і ревнива була до сказу. Жертву - по літах вона, очевидно, більше підходила тому чоловікові [387] - знайшли мертвою в клуні поблизу Гаунслоу-Гіта. Між ними сталася сварка й, мабуть, бійка. Жертва вся була в синцях, ґулях та подряпинах, і кінець кінцем її схопили за горло й задушили. Підозра ні на кого не могла впасти, крім цієї жінки, і ось містер Джеггерс побудував оборону на тому, що їй просто не по силі було б це зробити. І вже будьте певні,- додав Веммік, торкаючись мого рукава,- що тоді він і не натякав, як тепер, які в неї дужі руки.

(Якось я був розповів Веммікові, що раз під час обіду він примусив її показати гостям свої зап'ястки.)

- Отож, сер,- мовив далі Веммік,- випадково так вийшло - чисто випадково, розумієте,- що, опинившись під арештом, ця жінка весь час мала на собі дуже вміло підібрану одежу, завдяки чому здавалась куди тендітнішою, ніж насправді; особливо ж рукави були прикметні - від них було таке враження, наче руки її зовсім тоненькі. На тілі в неї виявили всього один-два синці - для волоцюжки річ звичайна,- але долоні з тильного боку вона мала подряпані, і питання стояло, чи це не від нігтів. Так-от містер Джеггерс довів, що вона продиралася через зарості ожини, які до обличчя їй не сягали, але не могли не зранити її рук; на шкірі у неї справді знайшли колючки, подані опісля судові як речові докази, до того ж у тих заростях при огляді познаходили й надламані гілки, маленькі клаптики від її сукні та де-не-де цяточки крові. Проте найсміливі-ший його аргумент був ось який. Щоб довести її ревнощі, висувалося нібито обгрунтоване припущення, що приблизно в той самий час, коли сталося вбивство, вона на злість своєму чоловікові у нестямі позбавила життя їхню трилітню дитину. Містер Джеггерс повернув це ось в який спосіб. «Ми твердимо, що це сліди не нігтів, а колючок ожини, і показуємо вам ці колючки. Ви твердите, що це сліди нігтів, і висуваєте гіпотезу, що вона забила власне дитя. Але в такому разі ви повинні погодитись і на всі висновки, що випливають з цієї гіпотези. Коли на те пішло, то вона могла вбити свою дитину, а дитина, чіпляючись за неї, могла подряпати їй руки. Але що з цього? Ви ж розглядаєте не справу про вбивство дитини, то вже була б зовсім інша історія. А що стосується даної справи, то якщо ви наполягаєте на тому, що це таки подряпини від нігтів, очевидно, у вас є якесь пояснення цього, припустивши заради суперечки, що ви їх не вигадали?» Коротше кажучи, сер,- докінчив Вем- [388] МІК)- містер Джеггерс так забив баки присяжним, що ті визнали її невинною.

- І відтоді вона служить у нього?

- Так,- сказав Веммік.- Але тут ще одне: вона пішла до нього на службу зразу ж, як її виправдали, і вже такою приборканою, як нині. Щодо її обов'язків, то вона за цей час дечого навчилася, однак приборканою вона була з самого початку.

- А ви не пам'ятаєте, якої статі була дитина?

- Кажуть, дівчинка.

- Більше ви нічого не маєте мені сьогодні сказати?

- Більше нічого. Вашого листа я отримав і знищив. А більше нічого.

Ми щиро побажали один одному на добраніч, і я пішов додому, обтяжений новими думками, хоч так і не звільнився від тягаря тих, які обсідали мене давніше.

Розділ 49

Ранковим диліжансом я виїхав до Сатіс-Гаусу, взявши в кишеню записку міс Гевішем,- на випадок, якщо вона у своїй химерності висловить подив, чого я став туди учащати. Але на половині дороги я зліз біля заїзду, що так і називався «Напівдорозі», поснідав там і далі вже пройшов пішки, маючи намір прибути в місто непомітно, малолюдними загумінками, і так само й покинути його.

Найсвітліша денна пора вже минула, коли я проходив тихими лункими дворами поза Головною вулицею. Глушина довколишніх руїн давнього монастиря, де колись стояли трапезні й шуміли сади і де міцні ще стіни стали підпорами простацьким повіткам та стайням, була ледве чи менш німотною, ніж самі ченці в могилах. А соборний передзвін ніколи ще не здавався мені таким сумним і далеким, як тепер, коли я поспішав пройти, не привернувши нічиєї уваги; звуки старовинного органа звучали для мене як траурна музика, і граки, кружляючи біля сірої дзвіниці та погойдуючись на голому вітті високих дерев монастирського садка, неначе гукали мені, що все тут змінилося і що Естелла вже більш ніколи сюди не вернеться.

Хвіртку відімкнула літня жінка, яку я бачив і раніше,- одна із служниць, що мешкали у флігелі за двориком. У темному коридорі, як і колись, стояла запалена свічка, [389] і я взяв її й сам піднявся сходами. Міс Гевішем була не у своїй кімнаті, а в більшій, через площадинку. Оскільки на мій стукіт вона не озвалась, я заглянув у двері й побачив її на обшарпаному кріслі біля самого каміна, задумливо втупленою у напівпригаслий вогонь.

Я, як уже не раз бувало, увійшов і став при каміні, де міс Гевішем, підвівши погляд, зразу б мене побачила. Вона здавалась такою страшенно самотньою, що я пройнявся б до неї жалем, навіть якби вона зумисне заподіяла мені шкоду ще й більшу за ту, в якій я міг її звинуватити. Коли я так стояв, співчутливо дивлячись на неї і думаючи, що ось тепер і я став часткою руїни цього знедоленого дому, погляд її зупинився на мені. Вона здригнулась і тихо промовила:

- Це справді ти?

- Так, це я, Піп. Містер Джеггерс учора передав мені вашу записку, і я зразу ж приїхав.

- Дякую тобі. Дякую.

Я підсунув до каміна друге таке саме обшарпане крісло і, сівши, зауважив якийсь незвичайний вираз на її обличчі - так наче острах переді мною.

- Я хочу,- сказала вона,- вернутись до того питання, про яке ти згадував останнього разу, і показати тобі, що я не зовсім скам'яніла серцем. Але, може, ти вже ніколи тепер не повіриш, що в мені лишилися якісь людські риси?

Коли я промовив щось заспокійливе,