Читати книгу - "Домбі і син"

— День у день я це бачу, мій дорогий майоре, — вела далі місіс Ск’ютон. — День у день я відчуваю це. Щогодини дорікаю собі за оте нічим не обмежене довір’я, що привело до таких прикрих наслідків, і щохвилини чекаю й сподіваюся, що, може, містер Домбі щось скаже і тим полегшить мені мої нестерпні муки, дорогий мій майоре. Але час минає і… нічого. Мене катує сумління… обережно, — тут чашка, ви такі незграбні!.. моя мила Едіт змінилася невпізнанно, і я просто не знаю, що мені робити і з якою доброю душею порадитись.

Підбадьорений, мабуть, довірливим і лагідним тоном місіс Ск’ютон, на який вона й раніше збивалася кілька разів, а тепер, схоже, перейшла остаточно, майор простяг руку через стіл і сказав з усмішкою:

— Порадьтеся з Джо, мадам.

— Тоді чому ж ви, потворне чудовисько, — сказала місіс Ск’ютон, даючи йому одну руку і вдаривши по його пальцях віялом, яке тримала в другій, — не кажете мені нічого? Ви знаєте, про що йдеться.

Майор реготнув, поцілував даровану йому руку і зайшовся ще більшим реготом.

— Чи дійсно в містера Домбі стільки серця, як я думаю? — розпливлася ніжністю Клеопатра. — Гадаєте, в нього серйозні наміри, любий мій майоре? Як ви порадите: поговорити з ним чи краще дати йому волю? Ну, скажіть-бо, по-родинному, — що ви мені порадите?

— Оженимо його на Едіт Гренджер, мадам? — хрипко гигикнув майор.

— О, загадкове створіння! — місіс Ск’ютон піднесла віяло до майорового носа. — Як ми можемо його оженити?

— Оженимо його на Едіт Гренджер, мадам? — гигикнув майор іще раз.

Місіс Ск’ютон одповіла не словами, а усміхом, таким живим та лукавим, що цей галантний офіцер, розуміючи його як запрошення, от-от був би поцілував її в яскраво квітнучі губи, якби не віяло, що ним вона захистилася з вельми чарівливою, молодечою спритністю, — може, із скромності, а може, щоб не завдати шкоди цьому буйному цвітінню.

— Домбі, мадам, — сказав майор, — чудова здобич.

— О, корисливе створіння! — легенько верескнула Клеопатра. — Ви мене шокуєте.

— І в Домбі, мадам, — майор витягнув шию й примружив очі, — в Домбі серйозні наміри. Джозеф вам це каже. Бегсток це знає. Джей Б. не спускає його з ока. Дайте йому волю, мадам. Домбі — людина певна, мадам. Робіть, як робили, нічого поза тим, і покладіться на Джея Б. — він усе влаштує.

— Ви і справді так гадаєте, любий майоре? — спитала Клеопатра, що, незважаючи на апатичну позу, пильно і прискіпливо вдивлялася в нього.

— Певен того, о мадам, — одповів майор. — Клеопатра незрівнянна та її Антоній Бегсток ще не раз розмовлятимуть про це як переможці, в елегантному та пишному домі місіс Едіт Домбі. Сюди приїхав його помічник, — майор раптом поперхнувся і посерйознішав, — його рука-правиця.

— Сьогодні? — звідалася Клеопатра.

— Сьогодні, мадам, — підтвердив майор. — І те, що Домбі нетерпляче чекав його приїзду, треба розуміти так, мадам, — повірте Дж. Б., бо Джо збіса хитрющий, — майор поплескав себе по носі і міцно заплющив одне око, від чого аж ніяк не погарнішав, — що Домбі хоче, аби всі ці чутки дійшли і до нього. Хоч сам Домбі не скаже йому нічого і нічого його не питатиметься. Бо Домбі гордий, мадам, — сказав майор, — гордий, як Люцифер.

— Чудова прикмета, — прошепелявила місіс Ск’ютон. — І нагадує мені мою любу Едіт.

— Отак, мадам, — сказав майор. — Я закинув уже кілька натяків, і рука-правиця зрозуміла мене. До вечора закину ще кілька. Сьогодні вранці Домбі запропонував поїхати завтра до Уорікського замку й до Кенілверта, а перед тим поснідати в нас. Я взявся переказати вам запрошення. Чи вшануєте нас своєю згодою, мадам? — спитав майор, надувшись від браку дихання і надміру хитрощів, та видобув записку, заадресовану вельмишановній леді Ск’ютон, в якій, через ласкаве посередництво майора Бегстока, завжди відданий їй Поль Домбі просив її та її люб’язну й чарівливу дочку не відмовитися взяти участь у передбачуваній екскурсії, і в постскриптумі до якої той-таки завжди відданий Поль Домбі просив також переказати його шанобливе вітання місіс Гренджер.

— Тихо! — зненацька шикнула Клеопатра. — Едіт!

Не можна сказати, що, гукнувши це, любляча мати знову прибрала свій тоскно-манірний вигляд, бо вона ні на хвилинку не позбувалася його, та й могла позбутися хіба що в домовині. Вона лише зігнала трохи заклопотаний вираз, що був у неї на виду, і, коли Едіт уступила до кімнати, знову мляво розкинулася на софі.

Що то за гарна й показна жінка, та Едіт, але яка ж холодна та неприязна! Ледь кивнувши у бік майора Бегстока й кинувши допитливим оком на матір, вона відсунула штору, сіла коло вікна й стала дивитись на вулицю.

— Де це ти була, найдорожча? — спитала місіс Ск’ютон. — Я страшенно сумувала без тебе, моє серденько.

— Ви ж сказали, що ви зайняті, тому я й не заходила, — не повертаючи голови, відповіла та.

— Ви жорстокі до старого Джо, мадам, — галантно озвався майор.

— Знаю, — відказала Едіт, і далі дивлячись у вікно, — відказала з таким зневажливим спокоєм, що майор не знайшовся на відповідь.

— Майор Бегсток, моя голубко, — нарозтяг мовила її мати, — що, як ти знаєш, є загалом найнездарнішим, найприкрішим створінням на світі…

— Ваші мовні формальності, мамо, тут зовсім недоречні, — оглянувшись, зауважила Едіт. — Ми тут самі й добре знаємо одне одного.^

Тиха зневага, що майнула на її вродливому обличчі,— зневага, явно призначена їй самій не менше, ніж їм, — була така глибока й виразна, що манірна материна веселість, дарма що гартована, враз зів’яла.

— Люба моя дівчинко, — почала мати знову.

— Все ще не жінка? — усміхнулась Едіт.

— Яка ти знервована сьогодні, моя любко! Дай же мені сказати, серденько, що майор Бегсток приніс од містера Домбі надзвичайно милого листа, де він запрошує нас поснідати з ним завтра, а потім поїхати до Уоріка та Кенілверта. Поїдеш, Едіт?

— Чи поїду? Я? — повторила Едіт, раптом зашарівшись, і, ледве зводячи дух, глянула на матір.

— Я