Читати книгу - "Замогильні записки"

У сенсі позитивному ніщо не радувало мене, окрім, мабуть, посади міністра закордонних справ. Думка про те, що вітчизна буде зобов’язана мені зовнішньою незалежністю і внутрішньою свободою, не могла залишити мене байдужим. Я не тільки не прагнув скинути пана де Віллеля, але, навпаки, сказав королю: «Володарю, пан де Віллель – надзвичайно освічений голова ради; Вашій Величності слід навіки закріпити за ним цю посаду».

Ось чого пан де Віллель не помітив: розум мій міг прагнути влади, але він підкорявся моєму характеру; покора вабила мене, бо звільняла від потреби виявляти волю. Головний мій недолік – у тому, що я знемагаю від нудьги, почуваю відразливість до всього на світі, завжди сумніваюся. Якби мені зустрівся монарх, який, зрозумівши мій характер, силою змусив мене до праці, я, можливо, дав би яку-небудь користь, але з волі небес людина, яка хоче, і людина, яка може, рідко з’являються на світ одночасно. Врешті-решт, чи існує сьогодні в світі така річ, ради якої варто вилазити з ліжка? Ми засинаємо під гуркіт зруйнованих монархій і прокидаємось, коли рештки їх вимітають з-під наших дверей.

До того ж, відколи пан де Віллель розлучився зі мною, політичне життя пішло безладно: ультрароялізм, якому голова ради в мудрості своїй спочатку намагався протистояти, підкорив його. Опір, який пан де Віллель зустрічав усередині країни і за її межами, привів його у стан крайнього роздратування: звідси гоніння на пресу, розпуск паризької національної гвардії та інші заходи. Чи личило мені спокійно чекати загибелі монархії, щоб здобути славу двоєдушного вартового помірності? Я щиро вважав, що виконую свій обов’язок, б’ючись на чолі опозиції, і, усвідомлюючи серйозність небезпеки, що загрожує з одного боку, не помітив небезпеки, що загрожує з іншого. Коли уряд пана де Віллеля упав, зі мною радилися щодо складу нового кабінету. Якби до нього увійшли, як пропонував я, пан Казимир Пер’є, генерал Себастіані та пан Руає-Коллар, справи ще могли б піти добре. Я не захотів прийняти портфель морського міністра і поступився ним своєму другу панові Іду де Невілю; двічі відхиляв я і портфель міністра освіти; я нізащо не повернувся б у міністерство на других ролях. Я вирушив до Рима шукати серед руїн моє друге «я», бо в душі моїй живуть дві різні людини; які не підтримують стосунків між собою.

Зізнаюся, злопам’ятність моя осоружна святим заповітам доброчесності, але запорукою в чистоті моїх намірів є все моє життя.

За мого перебування офіцером Наваррського полку я покинув американські ліси, щоб стати на бік законних правителів, вигнаних на чужину, щоб битися за них наперекір власному розуму, не за переконанням, а за велінням солдатського обов’язку. Вісім років провів я на чужині, гнаний убогістю і лихами.

Заплативши цю нелегку данину, я повернувся до Франції в 1800 році. Бонапарт шукав зближення зі мною і призначив мене на службу; дізнавшись про загибель герцога Енгієнського, я знову пожертвував своїм добробутом ради Бурбонів. Мої слова про гробницю пані Аделаїди і пані Вікторії у Трієсті знов розпалили лють завойовника імперій; він пригрозив, що накаже зарубати мене шаблями на сходах Тюїльрійського палацу. Брошура «Про Бонапарта і Бурбонів» дала Людовіку XVIII, за його власним зізнанням, стільки ж користі, скільки сто тисяч солдатів.

Завдяки моїй тодішній популярності я зміг роз’яснити настроєним проти конституції французам суть легітимних установ. Під час Ста днів я знову вирушив за королем у вигнання. Нарешті, війна, яку я почав в Іспанії, допомогла втихомирити змовників, об’єднати людей різних переконань під одним прапором і повернути нашій зброї її колишню славу. Інші мої плани відомі: я хотів розширити наші кордони, завоювати для нащадків Святого Людовіка нові землі в новому світі.

Така тривала вірність одним і тим самим почуттям заслуговує, здається, деякої поваги. Крім того, мені, який не вміє байдуже терпіти образи, неможливо було забути, на що я здатний, назавжди викреслити з пам’яті, що мені належить честь відродження релігії, що я – автор «Генія християнства».

Образа моя, зрозуміло, ставала ще прикрішою від думки, що через жалюгідну інтригу вітчизна наша назавжди розпрощається зі славою. Якби мені сказали: «Плани ваші здійсняться – але без вашої участі», – я все забув би заради добра Франції. На жаль, я не вірив, що інші почнуть утілювати мої ідеї; час показав, що я мав рацію.

Можливо, я помилявся, але мені здавалося, що пан граф де Віллель не розуміє суспільства, яким керує: я переконаний, що важливі достоїнства цього спритного міністра виявились не на часі в епоху Реставрації; він прийшов до влади зарано. У суспільстві, де на першому місці – фінансові операції, комерційні асоціації, розвиток промисловості; будівництво каналів, пароплавів, залізниць і широких шосе, у матеріальному суспільстві, що шукає лише спокою, прагне лише комфорту, хоче, щоб завтрашній день повторював сьогоднішній, – у такому суспільстві пан де Віллель був би королем. Пан де Віллель намірився оволодіти епохою, яка не могла йому належати; що ж до епохи, яка йому належить, честь заважає йому вступити у володіння нею. За Реставрації всі душевні сили були напружені; всі партії мріяли про речі реальні або химерні; всі, наступаючи чи відступаючи, зіштовхувалися в сум’ятті; ніхто не хотів стояти на місці, нічий бунтівний розум не міг змиритися з тим, що конституційна монархія – останнє слово республіканського чи монархічного ладу. Люди неординарні затівали революції або війни, і земля тікала з-під ніг. Пан де Віллель знав про все це; він бачив, як ростуть у нації крила, здатні повернути її, котра знову стала великою і легкою на підмову, рідній стихії, стихії повітря і простору. Пан де Віллель хотів утримати цю націю на землі, заборонити їй злинути вгору – і не мав для цього сил. Що ж до мене, то я хотів нагадати французам про славу, спрямувати їх увись, спробувати приохотити до істотності за допомогою мрій! їм це подобається.

Мені слід було виявляти більше покірності, приниженості і християнської смиренності. На жаль, людина слабка: я не можу похвалитися євангельською чеснотою; якщо мене вдарять по одній щоці, другу я не буду підставляти.

Звичайно, якби я знав заздалегідь, чим усе це скінчиться, я утримався б від багатьох вчинків; депутати, що голосували за фразу про відмову від підтримки, змінили б своє рішення, якби передбачали, до чого приведе це голосування. Ніхто серйозно не хотів трагічної розв’язки, окрім кількох людей. Почалося все із звичайного бунту; у революцію його перетворила сама законна влада: