Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

до іншої, геть-то не схожої на попередню, нагло стираються, — чи не тому, коли ми воскрешаємо спомин, пов’язаний з іншою добою, ми знаходимо між ними — через лакуни, через великі зони забуття, — ніби якесь провалля, вирите серед двох нерівних верховин, ніби якусь неспівмірність двох незіставних атрибутів: повітря, яким ми дихаємо, та довколишніх барв? Але між моїми послідовними спогадами про Комбре, Донсьєр та Рів-бель я відчував не лише часову відлеглість, я відчував відлеглість, яка спостерігається між різними світами, де неоднакова матерія. Якби мені захотілося в певному творі наслідувати матеріял, з якого різьбилися мої найблагіші рівбельські спогади, я б мусив речовину зрідні темному і шкарубкому комбрейськшу пісковику жилкувата рожевим, зробити її прозорою і воднораз щільною, свіжою і дзвінкою.

Аж це Робер, розтлумачивши машталірові, куди їхати, підсів до мене в екіпаж. Думки, що роїлися в моїй голові, порозбігалися. Вони — богині, які часом ушановують своєю появою самотнього смертельника десь на повороті чи навіть у кімнаті під час його сну; стоячи на порозі, вони дають йому про себе звістку. Але як ми з кимось удвох, вони зникають; у гурті люди їх не помічають. І я знову став полонеником приязні.

Робер ще з порогу попередив мене, що надворі стоїть туманище, та поки ми з ним гомоніли, мла згустилася ще більше. То вже був не той прозорий серпанок, у який я жадав зануритися на острові з пані де Стермар’єю. Поминеш ліхтар — і за два кроки він уже не світить, кругом панує пітьма, нічого не видно, хоч в око стрель, як у чистому полі, в лісі чи, радше, на вогкому острові Бретані, куди я прагнув потрапити; я відчував себе загубленим на узбережжі якогось північного моря, де людина двадцять разів ризикує накласти головою, перш ніж приб’ється до самотнього заїзду; замість бажаного міражу мла ставала карою, з якою треба боротися, отож-бо не змилити дорогу й доїхати щасливо коштувало нам неабиякого труду й хвилювання, і нарешті нас охопила радість, радість розгубленого й майже заблудлого мандрівця, радість відчувати себе в безпеці, радість, геть не знана тим, хто не важив життям. Щоправда, під час нашої авантурницької виправи одне Роберове признання мало не зіпсувало мені втіхи, вразивши й угнівивши мене. «Знаєш, — заявив він, — я сказав Блокові, що ти за ним не так уже пропадаєш, що тебе часто разить його вульгарність. Такий уже я вродився: ріжу правду в очі», — додав він самовдоволено безапеляційним тоном. Мене мов по тім’ю вдарено. Я так покладався на Робера, вірив у його щиру дружбу, а він підвіз мені воза, проязичився про все Блокові; я навіть вважав, що від такого вчинку його мали б уберегти як його достойності, так і його вади, адже надмірна Роберова ґречність через його все-таки хибне виховання змушувала його іноді лукавити. Чи була його тріумфальна міна тим удаваним тріумфом, яким ми личкуємо наше збентеження, признаючися у вчинкові, який самим нам здається негарним? Чи промовляла вона про те, що Сен-Лу не усвідомлював, що ходить лихим робом? А чи свідчила про те, що йому бракує клепки, коли він підносить у цноту ваду, якої раніше за Робером не спостерігалося? А може, то був хвилевий спалах антипатії до мене, яка під’юджувала розбити зі мною глека, чи, зрештою, хвилевий спалах антипатії до Блока, що спонукав сказати йому якусь прикрість, навіть підставляючи мене? Кінець кінцем при цій непорядній заяві в обличчя його ворався якийсь огидний рівчачок, який я в нього помічав лише раз чи двічі у житті: розпанахавши йому десь піввиду, він корчив, доходячи до губів, їхні дві смужки, надаючи їм мерзенного й плюгавого виразу, чогось майже звірячого, зникомого і, безперечно, атавістичного. У такі моменти, а вони траплялися, певна річ, не частіше ніж раз у два роки, відбувалося часткове затемнення його власного «я» особистістю когось із його роду, яка вселялася в нього. На цю думку наводили як самовдоволений вигляд, так і Роберові слова: «Я ріжу правду в очі» — вони не могли не викликати огиди. Мені хотілося сказати йому десь так: якщо ти ріжеш правду в очі, то як тобі забаглося щирувати, душу свою виливай, але не вдавай доброчесного чужим коштом — усе це дешевня. Проте повіз уже спинився перед рестораном, чий шкляний, іскристий від вогнів фасад самотньо краяв темряву. Нутро його висявало так затишно, аж здавалося, ніби туман із послужливістю лакеїв, які потурають настроєві пана, показував на пішоході шлях до входу; стобарвний, найніжніших переливів, він вів за собою, як вів колись вогненний стовп гебреїв.

Зрештою їх тут був цілий кагал. Саме в цьому ресторані давно уже сходилися вечорами Блок та його друзі, сп’янілі від посту, такого самого тяжкого, як і говіння (говіння випадає лише раз на рік), сп’янілі від кави та політики. Всяке розумове збудження додає ваги нашим звичкам і очищає їх, а тому якась сильна пасія згуртовує товариство і ставить над усе пошану його членів одне до одного. Тут, хай це й провінційне містечко, ви знайдете меломанів; найкращий їхній час, майже всі їхні гроші йдуть на концерти камерної музики, на збіговиська, де мовиться про музику, на кав’ярні, де меломани зустрічаються одне з одним та з музиками. Шанувальники авіації підсипаються до старого кельнера, який подає в зашкленому барі, влаштованому аж на верхотурі летовища; схований від борвію, мов у шкляній клітці маяка, кельнер може в товаристві єдиного пілота, який поки що не літає, стежити за тим, як авіатор виконує мертву петлю і як ще один авіатор, досі відсутній, нараз іде на посадку, гучно плескаючи крильми, гідними птаха Рок. Гуртик, який збирався для закріплення й поглиблення перебіжних вражень від процесу Золя, уподобав саме цей ресторанчик. Але на гуртик вовком дивилися молоді паничі, які утворювали другу частину клієнтури й обрали собі сусідню залу, відокремлену від першої тонким парапетом, закле-чаним зеленню. Вони вважали Дрейфуса та його прибічників за здрайців, хоча через чверть віку (потому як давні віяння змінилися новими і дрейфусарство набуло на відстані якоїсь гожости) синаші цих самих молодих панків, большевицтвуючи й вальсуючи, заявляли «інтелектуалам», які підступали до них з гужами, що аби вони жили в ту добу, то тягли б руку, звісно, за Дрейфусом, дарма що знали про його справу не більше, ніж про графиню Едмон де Пурталес або про маркізу де Ґаліфе чи про інших