Читати книгу - "Останнє літо"

вміти знаходити. Знайшов — і рушив туди! Знайшов — і рушив! Пройшов уперед, швидко згорнувся, в похідних колонах порожній проміжок подолав і знову розгорнувся — для бою… На вечір жду від тебе іншого повідомлення. В сорок третьому за Дніпро Героя одержав. І де? В середній течії, де він могутній. А тут, у верхоріччі, де його можна мало не вбрід перейти, ніяк до нього не дотягнешся. Не впізнаю вас! — сердито, на «ви», закінчив Серпілін. Але вслід за цим хоч і похмуро, а потиснув командирові дивізії руку. — Бажаю успіху.

Від’їжджаючи, почув, як майже слідом за ними рушив і Тализінів віліс.

Синцову завжди бувало шкода людей, що потрапляли в незручне становище. А на посаді ад’ютанта часто бачиш, як люди почувають себе незручно. Правда, Синцов устиг помітити, що й сам Серпілін не любив, коли підлеглі опинялись перед ним у незручному становищі. Почувши неправдиве повідомлення чи марнослівну обіцянку — враз усе виправити! — він кривився від цього і хитав головою, мов кінь, якому ліз у ніздрі гедзь, і на лобі в нього набухала жила, іншим часом непомітна.

Поки добиралися від Тализіна до Кирпичникова, над головами знову пройшли штурмовики. Серпілін висунувся, і Синцов лічив разом з ним: одна шістка «горбилів» поверталася в повному складі, а в другій не вистачало двох літаків.

Кирпичникова на його колишньому командному пункті не застали. Він нещодавно виїхав на новий, щойно підготовлений йому вже за річкою Рестою, як доповів Серпіліну капітан-сапер, який залишався на попередньому командному пункті.

— Дорогу вперед знаєте? — спитав Серпілін.

— Командир корпусу залишив, щоб привести вас туди, коли поїдете.

— А що він, сумнівається, чи що? — всміхнувся Серпілін. — Куди-куди, а до командира корпусу добратися нам за законом належить. Потісніться там, — кинув він через плече і, наказавши офіцерові лізти у віліс, почав по дорозі розпитувати його, як у них відбувалося форсування річок, що затримувало. Заради цього розпитування і посадив сапера до себе.

Капітан відповідав чесно, що Проня й Бася далися важко, а через Ресту, там, де він був, навіть самі не помітили, як перескочили. Мабуть, випередили в межиріччі німців, що відходили од Басі, й потрапили під їхній вогонь тільки на тому березі.

— Ну, це вони вже з глибини резерви підтягли, — сказав Серпілін. — Ось у тому й суть, що ви німців випередили. А ті, хто промарнував час, — ті й утретє під вогнем переправлятимуться! Понтонно-мостового батальйону не бачили, ще не підійшов до вас?

— Особисто я не бачив, товаришу командуючий. Може, пропустив, не помітив.

— Такого господарства не помітити важко. Отже, ще на підході. — Серпілін звелів Прокудіну пересісти в задній віліс, зв’язатися по рації з штабом армії і з’ясувати, де зараз перебуває понтонно-мостовий батальйон, який наказано послати в розпорядження Кирпичникова. — З’ясуєш — доженеш нас.

Прокудін виліз, а Гудков погнав віліса далі.

Синцов, коли Серпілін відіслав Прокудіна, подумав, що вони скоро будуть у Кирпичникова, — там телефон — чому не подзвонити звідти? Але потім зрозумів, що Серпілін хоче перевірити, як справа з понтонно-мостовим батальйоном, раніше, ніж доїде до командира корпусу.

Серпілін взагалі любив радіо; і сам їздив завжди, маючи на другому вілісі рацію, і привчав усіх, до кого їздив, користуватися радіо. Знаходив приводи нагадувати про його існування.

Жартома називав начальника штабу армії Бойка фанатиком зв’язку, але сам був таким самим, як він. А якось, згадавши при Синцові про сорок перший рік, сказав: «Коли б нам тоді в усіх ланках надійний радіозв’язок та до того радіозв’язку — звичку ним користуватися, — набагато б важче німцям довелося з їхніми кліщами і клинами.

Половину пообрубували б, знаючи один про одного, де хто перебуває. І хто тепер, маючи радіозв’язок, погано його використовує, той сам себе обкрадає».

Серпілін сидів попереду і пригадував, як Тализіи зніяковів, що він його випадково застав далеко від передової. «Цікава все-таки наша психологія: чим далі добиратися до нас начальству, тим сміливіше дивимось йому в очі! Застанеш якогось командира дивізії на найвищому місці в окопчику на передньому краї, і хоч воює невдало і треба б дати йому прочуханки — заслужив! — а щось стримує: от він де, виявляється, сидить! Поки до нього добирався, сам страху натерпівся!»

Серпілін помітив, що їх наздоганяє другий віліс, і сказав Гудкову:

— Зупиніться.

Прокудін пересів і доповів:

— Відповіли, що понтонно-мостовий батальйон іде за графіком.

— Хто відповів?

— Начальник інженерних військ.

— Тоді справа надійна.

Командний пункт Кирпичникова був на пагорбі, на тому боці річки, за півкілометра від нового мосту, через Ресту, який нещодавно закінчили сапери і яким ішли зараз важкі артилерійські системи на гусеничному ходу.

Вийшовши з віліса, Серпілін побачив на пагорбі повернені в наш бік окопи. Кирпичников, виявляється, використав під командний пункт один із захоплених з ходу вузлів німецької оборони, куди німці так і не встигли сісти.

На новому командному пункті все було вже влаштовано; в одному укритті для машин стояв знайомий штабний автобус Кирпичникова, змонтований на «студебекері» і пофарбований маскувальними плямами; була й зенітна оборона: зчетверені установки на вантажних машинах та ерлікони. Саме приміщення командного пункту було обладнане, як завжди у Кирпичникова, винахідливо й розумно.

Тут був німецький бліндаж, але його розширили, зверху накрили брезентом і маскувальною сіткою, а всередині поставили стіл і складані табуретки.

Коли Серпілін увійшов, Кирпичников сидів спиною до нього й лаяв когось на тому кінці проводу, грюкаючи кулаком по столу так, що підскакував телефон. «Прикладав», як він сам любив висловлюватися.

— А я на місці командуючого інакше з вами поговорив би. І самі ззаду сидите, і війська вперед не йдуть!

Ганьба! З ночі всього на два кілометри просунулись. Де у вас сором і совість? Я вас питаю, хоч крапля совісті у вас залишилась?

Кирпичников обернувся і підвівся назустріч, все ще тримаючи трубку. Хотів покласти її, збираючись доповідати, та Серпілін махнув рукою:

— Закінчуйте.

— Ще