Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз 📚 - Українською

Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку" автора Станіслав Вінценз. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 127 128 129 ... 181
Перейти на сторінку:
дуже нерозсудливим. Бо серед пушкарів бували різні люди. Були й такі, що вже навчилися найматися за гроші і поводилися, як нікчемні зрадники. Таких легко було налякати, прогнати самим криком. Були між ними й опришки з подвійною душею, всюди незадоволені, всюди скреготали зубами, служачи раз при опришках, раз при гайдуках. Ці також покинули б службу відразу, охоче б втекли, та ще й пограбували б містечко. Але були там і сини ґаздівських родів, які, хоч і зубожіли, з біди, часом від безвиході, їли мандаторський хліб. Хоча вони не мали охоти битися з Василюком, однак – оскільки були роду юнацького – не боялися воювати, аж ніяк не хотіли гинути від рук такої жменьки противників і зносити образи молодика. Був там отаман Дуня, родич опришка, був колишній ватажко, славний Швед, який на старість заради порятунку ґаздівства та сім’ї покинув свою братію, пристав на службу до мандаторії і став отаманом пушкарів. Він хоч і показував кутським посіпакам деякі ходи та криївки опришків, однак, як повідали, завжди влаштовував так, що його давні побратими могли втекти.

Тепер уже розлютилися пушкарі. На лайку відповідали лайкою, на барди – бардами. Старий Швед повимітав із кутів та з-під сходів тих, які там поховалися. І, вийшовши до Чупрея на кидок бардки, так огризався і сварився:

– Ти, пугачу, вішальнику! Будеш тут реготати завтра, ген, із самого вершечка, з шибениці! Що ти коли зробив, га? Гамаші страху тобі насипали! То ти лапідухів порізав, як поросят. Ото диво! Не стріляти в нього, хлопці! Відразу зашморгом ловіть, як собаку.

Чупрей далі зухвало сміявся, а у відповідь так голосно викрикував, що його, мабуть, було чути на вулиці:

– То твоє гицелівське ремесло з зашморгами, ти, ґаздо вільний – з ласки гицелів! Вже синапецькав досить каші золотої. А мо’, червінців із крові опришківської мав замало? То тепер поп’єш юшки з мандаторської гузиці.

Швед знову його перебив:

– Тобі опришком бути?! Тобі б на ярмарку викрикувати! У Кутах на торзі цибулю продавати. Але засидів уже своє місце. Пора тобі висіти.

– То тобі пора віднині гандель змінити. Ти вже шкірами побратимів нагандлювався, а тепер гайда! Дівками торгуй, власними доньками, най, як ялівок, женуть їх тут пушкарі на видовисько. Я тобі плачу і частую за кожного.

Зійшлися на топорах, рубаючись у темноті. Але Шведу довелося відступити перед більшим і сильнішим Чупреєм. Обороняючись, він задкував до пушкарів. Почали летіти бардки з боку пушкарів. Одні мали їх при собі, інші старим звичаєм піднімали або ловили їх на льоту й кидали назад. Знову загриміли пістолети. Чупрей висунувся на самий перед, і його було надто добре помітно. Закидав пушкарів бардками, а ті, що летіли в нього, хапав та відкидав. Знову загриміли постріли згори, і Чупрей відстрілювався, цілячись у другий поверх. Тоді, невідомо чому, нагорі почувся розпачливий вереск. У декого вже з’явилася солодка надія, що мандатор убитий. Але кулі згори сипалися далі, і натомість упав Чупрей, залитий кров’ю.

Тоді, де лиш яка бардка була, усі полетіли в пушкарів. Лизун продерся між них і, махаючи довгим топором, у темряві гримав по голові одного за одним. Підбіг Клим, кульгаючи, і розмахнувся довгим запаленим сірником, аж вогонь засичав півколом біля його голови, палаюча лучниця влетіла в саму середину пушкарської гурби так, що ті розсипалися на всі боки.

Тільки ватажко Дмитро ніби й не думав про бій. Запалив сіркову лучницю, схилився над пораненим побратимом. Розстебнув йому сорочку й оглядав рану. Стоячи так, схилившись при світлі у білій ґуґлі, він був доброю мішенню для ворогів. Але його це турбувало. Може, гнів і спалахнув вогнем на тому ясному обличчі. Але йому важливіше було рятувати побратима, одного з наймиліших, ніж мститися посіпакам. Він роздер власну сорочку і туго перев’язав рану. Довго замовляв, щось шептав Чупреєві на вухо. На постріли не зважав, навіть не глянув. Мабуть, керував тією кулею по жилах, по крові, як керманич дарабою по водах, так, аби її витягнути з легенів, видобути наверх. Коли побачив, що Чупреєві ніби трохи легше, взяв його на руки, відніс до протилежного муру і повернувся до товариства.

Тим часом пушкарі знову брали гору, підступилися, намагаючись обійти з флангу жменьку опришків. Сунули лавою на чолі зі старим Шведом. Опришки, яких відтісняла переважаюча сила, відступили до вуличного муру.

Один лиш Дмитро залишився на місці, стояв нерухомо. Пушкарі оточили його з усіх боків, але не відважилися до нього наблизитися на відстань кидка бардки. Досі він не бився. Усі бардки спокійно стирчали за поясом, а пістолетами він користувався лише у крайньому разі. З неймовірною силою і влучністю він почав кидати бардки. Що засвистала кинута барда, валився на землю пушкар. І так усі цілою гурбою знову відступили перед тим одним молодим мольфариком – ясним ватажком.

Уже світало. Здалека щораз голосніше було чути спів. Видно, пан Осьвєнцімський збирався на допомогу. Тепер можна було сподіватися, що посіпакам влаштують різню й відплатять за важку рану Чупрея. Але Дмитро хотів закінчити бій, хотів, щоб уся честь була на боці його жменьки. Заборонив битися, загримів могутнім голосом:

– Годі! Досить битви! Слухайте, що скажу!

І тепер уже не тільки леґіні, але й пушкарі та мандаторські посіпаки наставили вуха, а з вікна обережненько висунув довгий ніс сам мандатор. Дмитро підніс догори барильце з порохом і, освітлюючи водночас лучницею ціле подвір’я, плескав бербеничку по гладенькому животику так ніжно, ніби якусь вдатну молодичку. І вів далі:

– Слухайте мене ви, мандатори, служки цісарські, ви, служиві патентники, ви, наймані пушкарі грошові, і ви, звичайні кутські посіпаки. Оця-от бербеничка наповнена здоровим порохом, баносом угорським. Дрімає він тепер собі чемно, маком причаївся. Але зараз вам заграє. Замузикує громовою самограйкою. Наказую вам: поки я тут промовлю три Отченаші, усі маєте миттю звідси забратися, куди хочете. От хоча б через цей мур! Поспіхом зброю кидайте, вимітайтеся звідси, як мітлою. Ці три святі молитви будуть вас уберігати від баноса. Потім я сам підкладу під мандаторію цю тяжку бербеничку. А другу з ґнотом кину на пушкарів. Більше нічого не скажу.

Настала тиша. Дмитро за хвилю зняв капелюх, почав відмовляти старовічний Отченаш. Говорив повільно й голосно.

– На горі Сіонській, на луці небесній серед зела Богородиця заснула.

Із кожним вимовленим словом дедалі глибшою ставала тиша, дедалі грізнішою.

Поклякали Дмитрові товариші, поклякали мимоволі деякі пушкарі. Разом відповідали поволі хором:

– А джерело святе Їй грало, у сон колисало.

1 ... 127 128 129 ... 181
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"