Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз 📚 - Українською

Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари)" автора Станіслав Вінценз. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 127 128 129 ... 194
Перейти на сторінку:
села вже тоді існували, які поселення? Косів, Кути, Поляна-Жаб’є, мабуть, деякі поселення над Нижньою Рікою, може, щось із Яворова? Від Ясенова ще не було ані сліду, у Криворівні хіба-що печери у скелях на Синицях, а решту покривали неприступні гущавини тису, коріння якого досі ховаються під землею. А під Чорногорою і на лісистих вершинах? Там, мабуть, тільки жертви гніздилися, крилаті дракони, що на льоту чигали на здобич. Від тієї надрубаної м’якоті смереки, від її свідоцтва запахло страшною чорнотою, лісовим безмежжям.

Ще більше дивувалися ялині, зрубаній над Попадинцем, такій важкій, що коли її спустили без ризи вниз, то чотири пари волів і десятеро людей везли її по рівному снігу на карчугах. Але запізнилися, недалеко її відвезли, бо вже м’який сніг розійшовся під вагою, а карчуги врилися в землю. За одну ніч ялинова башта увірвалася вагою в липку флєґу і залишилася на місці назавжди. Деревина цього велетня була здоровою, але він не увійшов би до жодної дараби; перегородив би будь-яку гірську річку, і не гірською річкою треба було б його сплавляти, навіть Дунаєм не скрізь, а тільки морем. Але якщо б її вдалося розлупити, то з неї могло б вийти стільки колод і дошок, скільки й з цілої досить великої миґли. Не стільки заради вигоди, скільки заради марнославства вперлися бутинарі, що впораються з нею так, неначе запрягли потвору. Але потвора насміялася з них, на щастя, цілком доброзичливо. Ніхто вже не зрушив з місця ялину, а вона затонула у флєґу, і жодної користі з неї не було. Бо вона була не під силу людям, хіба-що під силу велетням. Думаючи тверезо і якщо б не пихатість бутинарів, то її потрібно було залишити на горі. Може й сьогодні, через вісімдесят років її останки розлягаються, як міцний пагорб, просичений глиною, десь у основі коренів нових гущавин на Попадинці. Стовбур башти не окорували на горі, бо відчуваючи, що може бути, хотіли її якнайшвидше позбутися в долину, та й там на горі навіть не було стільки людей, скільки було потрібно, щоб її окорувати. Коли сніг відпав і розтанув, відкрилася поверхня стовбура. Вона не була рівномірною, з північного боку до неї прилягали грубі кожухи мохів, що поглинали гострі інструменти, як губка, так що і не відомо було, якими знаряддями треба було б їх обдирати. З цілісних площ, вкритих пластами засохлої живиці, її можна було б збирати казанами. А ще столітня історія громів, їхніх замахів на дерево, була закарбована чорними стрілами і смугами, заліпленими смолою. Але якось не досягнув її такий грім, який завдав би їй поважної шкоди. Ми точно не знаємо, наскільки грубою була ялинова башта, але говорили, що люди, які стояли навколо поваленого стовбура, задирали голови, щоб заглянути до верхньої межі її зрізу. А кому ж далося вирахувати її вік? Круги щораз дрібніші, щораз збитіші, місцями дряхлі, до серцевини стискалися і губились. Вдвічі старша від розбитої смереки на вершині Рабинця? Ні! Утричі старша! Близько десяти сотень шарів. Ах, як пролетіла ялина, стоячи постійно на місці, через десять людських поколінь? Ні! Через три десятки поколінь! Коли вперше засичав її зародок, випадаючи з шишки, де ж тут навколо була якась людина? Хіба-що дуже далеко в Угорщині, над середньою Тисою, над Дунаєм, може над Дністром треба б пошукати сучасних їй людей. Бо в той час крилаті жертви, злітаючи з Чорногори на полювання, виглядали слід людини з такими самими труднощами, як сьогодні важко знайти таке старе дерево.

Пастухи і досвідчені ґазди не без знання вираховували вік ялини, але губилися в густині минулого. Ставлячи себе на місце незнаних предків, вони блукали теж і в безоднях минулого, заклопотано посміхаючись, безпорадно зітхали. Не могли дорахуватися, котрий це «прапрапра» міг бути ровесником ялини. Такий, що висипався того ж дня, що й зародок дерева з шишки. Покинули підрахунки. І тут треба б терплячого літописця, котрий би не історії родів, загнаних у лісові пущі людських уламків, осучаснював з історією ялини, а історії племен, народів, держав. Може початки Галича? Може якісь ще більш віддалені у часі мандрівки слов’ян, залишків римлян, набігів булгарів, печенігів, половців? Відступ ґотів, початки угорського королівства? Такого літописця дерево з Попадинця вивело б поза гамір вуличок і ринкових площ, званих чи то Середньовіччям чи то Нововіччям світової історії. Притиснуло б його своєю вагою і поставило б йому запитання: «А що ви зробили, котра з ваших праць має такий міцний стовбур, як мій?». За допомогою рубачів з Бистреця, котрі не усвідомлювали, що чинять, людство подбало про те, щоб не мати вже свідків чи суддів надто старих. А може й гірше: щоб виправдати те, що погане і неправильне, щоб могло сміливо сказати: «Це здавна є так, як зараз, цього не можна змінювати». Але наскільки здавна? Наскільки це значна давнина? — запитав би терплячий літописець, беручи за свідка башту з Попадинця.

Такими були пам’ятники старших лісів. Не один відлупав собі тугеньку щіпку, припечену громом, щоб зробити трембіту, для пам’яті, для захисту. Але хоч би й з усіх сил хтось дослухався до мови поваленого дерева, не дістанеться ані всередину, ані вгору, ані до королівства його коріння, ані до вершечків, до старої гармонії з потоками повітря, з хмарами. Як же мусило розкоренитися дерево, щоб вільно тримати свою величину. Як коріння смоктало води, як панувало над їх розподілом, як вгризалося в скелі і крушило їх, перетворюючи на ґрунт для себе? Якою ж сторожовою вежою, охоронною вежею проти вітрів була баштова ялина, що зберігала рівновагу повітря, а навіть клімату так само, як в історіях племен навіть одна особистість чи один рід міцно пов’язують з собою віддалені сили, так вона пов’язувала і тримала їх в історії лісу. Її повалення було не тільки замахом проти лісу, але й проти рівноваги вод і клімату, на розподіл вод, воно послабило боротьбу, яку лісове життя веде з прихованим скельним підґрунтям.

Чи були десь на Рабинці дерева у віці середньому між смерекою з полонини і ялиною з-над Попадинця? Про них не згадували, але можливо, що у трьох сусідніх країнах, засунуті в якості колод у підвалини домів, у мости, в дахи і в порти, вбудовані у постаті дошок у стелі і в підлоги, м’язи, кості і серцевини давніх дерев спали, слугуючи новому поколінню, яке по них ходило, їздило і жило посеред них і зовсім їх не зауважувало. Яке живучи цілком в сьогоденні,

1 ... 127 128 129 ... 194
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"