Читати книгу - "Американська пастораль"

Шквал слів збив його з ніг, і єдине, що він міг сказати у відповідь: «А де ж мені ще бути?». Дорогою на фабрику він попросив її не згадувати слова «чотки», «хрест», «блаженні небеса» і, наскільки можливо, не чіпати Ісуса.

— Якщо він спитає, чи висять у вас на стінах розп’яття, кажи «ні».

— Але ж це неправда. Я не можу відповісти «ні».

— Тоді скажи: одне.

— Це неправда.

— Доні, якщо ти скажеш: три, це все ускладнить. Яка різниця — одне чи три? А тема буде закрита. Скажи так. Заради мене. Скажи: одне.

— Добре, подивимось.

— І не згадуй про всі інші штуки.

— Про які штуки?

— Про Діву Марію.

— Це не штуки.

— Добре, це статуетки. Забудь про них. О’кей? Якщо він спитає тебе: «У вас є статуетки?», відповідай «ні», просто відповідай йому «ні», просто скажи: «У нас немає ані статуеток, ані картин, тільки одне розп’яття».

Будь-яка релігійна атрибутика, пояснював він, скульптурні зображення святих, подібні до тих, що стоять у них у їдальні, у спальні її матері, картини, схожі на ті, що її мати розвішує на стінах, завжди викликають в його батька хворобливу реакцію. Сам він не розділяє батьківської позиції, просто роз’яснює, що батько вихований у певному дусі, таким він уже є, змінити його не можна, тож і нема чого наступати на болючі мозолі.

Не послухати батька, як і послухати його — кепське задоволення. От що він починав розуміти в цей момент.

Ще однією слизькою темою був антисемітизм.

— Говорячи про євреїв, будь обережна. І не говори про священиків, у жодному разі не говори про священиків. Не надумай розповідати йому цю історію про твого батька і священиків, що сталася, коли він був хлопчиком і збирав м’ячі в заміському клубі.

— З якого дива я захочу це йому розповідати?

— Не знаю, але навіть словом цього не згадуй.

— Чому?

— Не знаю. Просто прошу тебе: не роби цього.

Але він знав чому. Бо якщо вона розповість, як її батько, працюючи на вікендах хлопчиком, які підносили м’ячі, уперше зрозумів, зайшовши в туалетну кімнату, що й священики теж мають геніталії — колись йому й на думку не спадало, що вони можуть мати ознаки статевої приналежності, — його батько не стримається і запитає, а чи знає вона, на що використовується після обрізання крайня плоть єврейських дітей чоловічої статі? І коли їй доведеться сказати: «Не знаю, містере Левов, а на що вона йде?», містер Левов відповість (це один із його найулюбленіших жартів): «Її посилають в Ірландію. Вичікують, поки назбирається достатня кількість, тоді звалюють у мішок, відсилають в Ірландію і там ліплять з неї священиків».

Розмови, що відбулась опісля, Швед не забув до сьогодні, і зовсім не через те, що казав батько, — бо тут якраз усе було очікувано. Цей діалог зробила незабутнім поведінка Дон. Її правдивість, те, як вона уникла незручностей в усьому, що стосувалося її батьків чи предметів, по-справжньому — наскільки він знав — для неї важливих, мужність, яку вона проявила, — все це було незабутнім.

Вона була на півтори голови нижча за свого нареченого і, за словами одного із суддів, якого потягнуло на відвертість з Денні Двайром з приводу конкурсу в Атлантік-Сіті, не пройшла у десятку тільки тому, що без каблуків вона мала всього лише п’ять футів два дюйми, а того року півдюжини не менш обдарованих і гарненьких дівчат мали чудовий високий зріст. Ця мініатюрність (яка, можливо, й перешкодила її участі у фінальній боротьбі — Швед вважав це пояснення сумнівним, адже «Міс Аризона», яка перемогла в конкурсі, мала всього лише п’ять футів і три дюйми) тільки підсилювала Шведову прихильність до Дон. Для юнака з таким, як у нього, глибинним почуттям обов’язку — до того ж красеня, котрий завжди докладає особливих зусиль, щоб його не сприймали передусім як якогось мазунчика, — цей зріст у п’ять футів два дюйми сприяв прискореному дозріванню природного чоловічого бажання захищати й оберігати. І до того важкого, виснажливого порозуміння з батьком він навіть не підозрював, як сильно любить цю дівчину.

Збрехала вона тільки двічі: з приводу кількості розп’ять у домі та з приводу хрещення — пункту, за яким вона нібито капітулювала, але аж після добрих трьох годин перемовин, під час яких Шведу здалося, що — як це не дивно — його батько ще трохи і геть-чисто програє всю битву. І тільки згодом до нього дійшло, що той свідомо затягував перемовини, чекаючи, коли двадцятидворічна дівчина знесилиться, і потім, різко розвернувшись на сто вісімдесят градусів, він закрив би питання хрещення, дозволивши їй лише святкування Святвечора, Різдва та Великодня.

Проте коли народилася Меррі, вона одразу похрестила дівчинку. Дон могла б зробити це сама чи доручити своїй матері, але вона хотіла, щоб усе було по-справжньому. Домовилися зі священиком, запросили хрещених батьків, дитину носили до церкви, але поки Лу Левов не наткнувся на свідоцтво про хрещення в комоді рідко використовуваної спальні в глибині римрокського дому, про це не знав ніхто — тільки Швед, якому Дон зізналася ввечері, після того як похрещена дитина була покладена в ліжечко — очищена від скверни первородного гріха та призначена зажити небесної благодаті. На момент виявлення свідоцтва про хрещення Меррі була загальною улюбленицею шести років од народження, і спалах обурення скоро вщух. Що, звісно, не скасовувало непохитної упевненості Шведового батька, що таємне хрещення — джерело всіх проблем, з якими довелося зіткнутися дівчинці. Це хрещення, а також ялинка на Різдво, та ще Великдень — цього абсолютно достатньо, щоб бідна дитина так і не змогла розібратися в собі. Навіть більше, ще була бабуся Двайр — і це тільки ускладнювало справу. Через сім років після народження Меррі з батьком Дон стався другий інфаркт, і, встановлюючи водогрійку, він помер, а бабуся Двайр буквально оселилася в церкві Святої Женев’єви. Щоразу, коли Меррі опинялася в неї, вона тягнула дівчинку до церкви, і тільки Бог знає, чим її