Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

«Їй минуло б сімнадцять років...» На світанку, лежачи без сну, Перрі (як він згадував потім) міркував, чи правда, що сьогодні день народження тієї дівчини. Та ні, розважив він, це просто ще один хитрий гачок, як і ота нікчемна вигадка про свідка — «живого свідка». Де б то йому взятися! Чи, може, вони мають на увазі... Якби ж то він міг поговорити з Діком! Але їх тримали порізно: Дік був у камері на іншому поверсі. «Слухайте уважно, Перрі. Зараз містер Данц розкаже вам, де ви насправді були...» Десь посередині допиту, коли Перрі почав помічати, що детективи весь час хилять до тієї листопадової суботи, він приготувався до неминучої розв’язки. Та коли вона настала, коли отой здоровенний ковбой сказав своїм млявим голосом: «Ви вбивали сім’ю Клаттерів»,— він мало духу не пустився. Певно, за ті лічені секунди втратив не менш як десяток фунтів ваги. Та, хвалити бога, не виказав себе. Чи сподівався, що не виказав. А Дік? Що, як вони утнули таку штуку і йому? Дік стріляний горобець і прикидатися добре вміє, але кишка в нього тонка, він швидко впадає в паніку. І все ж Перрі був певен, що Дік вистоїть, хоч як би вони на нього тиснули. Хіба що йому дуже захотілося на шибеницю. «А перед тим, як піти, вбили всіх, хто там був». Він, Перрі, анітрохи не здивується, якщо всі колишні в’язні у Канзасі вже чули ці слова. Адже допитано, мабуть, сотні людей, і десятки звинувачено. Вони з Діком просто ще двоє таких. Та з другого боку... Справді, чи стали б там, у Канзасі, посилати за тисячу миль аж чотирьох спеціальних агентів, щоб забрати двох якихось порушників умов дострокового звільнення? А може, вони таки натрапили на щось... чи на когось... На «живого свідка». Ні, це неможливо. Хіба тільки... Він ладен був дати відтяти собі руку чи ногу, аби лиш п’ять хвилин поговорити з Діком...

А тим часом Дік теж не спав у своїй камері поверхом нижче і (як він розповідав згодом) так само хотів поговорити з Перрі, аби дізнатися, що сказав їм той слимак. Хай йому чорт, не можна ж навіть бути певним, що він затямив до ладу оту історію з «Веселою гаванню», хоч вони не раз обмірковували її, готуючи собі алібі. А якщо ті негідники пристрашили його живим свідком? Десять проти одного, що малий страхополох подумав, ніби вони кажуть про очевидця. От він, Дік, одразу зметикував, що то в них за свідок. Флойд Веллз, його колишній приятель і сусід по камері. Відбуваючи останні тижні в тюрмі, Дік замислив прирізати Флойда — штрикнути в серце саморобним «пером». Який він дурень, що не зробив цього! Адже, крім Перрі, Флойд Веллз — єдиний, хто може пов’язати прізвища Гікок і Клаттер. Флойд, з його похилими плечима й паче обрубаним підборіддям... Дік подумав тоді, що він просто побоїться. Мабуть, цей сучий син сподівається на якусь небувалу винагороду — дострокове звільнення чи гроші, або й те і те. Але ні біса він не дістане! Бо патякання якогось в’язня — це не доказ. Докази — це сліди, відбитки пальців, свідчення очевидців, зізнання. Хай йому чорт, та якщо ці ковбої думають далі їхати на Веллзових байках, то нема чого так уже й тремтіти. Коли помізкувати, Флойд Веллз куди менш небезпечний, ніж Перрі. Якщо Перрі не витримає і почне пускати бульки, він підведе їх обох під «закуток». І раптом Дік збагнув: Перрі — ось кого треба було знешкодити! Десь на гірській дорозі в Мексіці. Чи в пустелі Мохаве. І як він не дотямив цього раніше? А тепер уже запізно...

Другого дня у п’ять хвилин на четверту Сміт зрештою визнав, що версія про поїздку до Форт-Скотта — вигадана.

— Це Дік тільки батькам так сказав. Щоб дома не ночувати. Ми хотіли трохи випити. А Діків батько весь час пильнував за ним, боявся, щоб він не порушив умов звільнення. От ми й вигадали історію про мою сестру. Аби тільки заспокоїти містера Гікока.

Що ж до всього іншого, то він знову й знову повторював свої попередні свідчення, і хоч як Дьюї з Данцом намагалися заплутати його чи спіймати на слові, проте вдіяти нічого не могли — він послідовно тримався своєї історії і лише додавав до неї деякі нові деталі. Так, він згадав імена двох повій: Мілдред і Джейн (чи, може, Джоан).

— Вони обікрали нас,— додав він.— Забрали всі наші гроші й втекли, поки ми ще спали.

Навіть Данцові урвався терпець — здавалося, разом з піджаком і краваткою він скинув з себе всю сонливість та поважність,— а заарештований сидів собі, мов нічого й не сталось, і не поступався ні на йоту. Ні, він ніколи не чув про Клаттерів чи про Голкомб, ані про Гарден-Сіті.

Тим часом у геть закуреній камері навпроти, де відбувався другий допит Гікока, Най і Черч методично провадили далекогляднішу стратегію. Розмова точилася вже три години, а жоден з них і словом не згадав про вбивство; це весь час тримало заарештованого в напруженому чеканні. Говорили про що завгодно: про релігійні погляди Гікока («Що таке пекло, я знаю. Траплялося там бувати. Можливо, існує і рай. Багатії в нього вірять»), про його статеве життя («Я завжди поводився як стопроцентно нормальний мужчина»), знову поверталися до їхньої із Смітом недавньої мандрівки через усю країну («Чому ми весь час переїжджали з місця на місце? Хотіли знайти роботу, ото й тільки. Але нічого пристойного не траплялось. Я навіть землекопом був найнявся...»). Але все крутилося навколо отого головного, про що мовчали детективи, і вони були певні, що ця обставина дедалі дужче непокоїть Гікока. Незабаром він заплющив очі й торкнувся рукою повік. Пальці його тремтіли.

— Щось негаразд? — спитав Черч.

— Голова болить. Несила терпіти.

Тоді Най сказав:

— Подивіться на мене, Діку.

Гікок слухняно звів очі. Вони, як здавалося Паєві, мовчки благали його щось говорити, звинувачувати, щоб заарештований міг знайти опору в захисті, у впертому запереченні.

— Можливо, ви пригадуєте, я сказав учора, що вважаю вбивство Клаттерів майже бездоганним злочином. Убивці припустилися лише двох помилок. По-перше, залишили свідка. А по-друге... ну що