Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

Постійний інтерес до цієї теми у археологів. Пояснюється він не тільки виключним багатством археологічних матеріалів, що утримуються в міському культурному шарі, але й надзвичайно широким спектром проблем, які вони дозволяють вирішувати. Багаторічні широкомасштабні розкопки Києва, Новгорода, Чернігова, Старої Ладоги, Ізборська, Любеча, Звенигорода, Мінська, Бреста, Гродно та інших давньоруських міст збагатили історичну науку якісно новим джерелом, дозволили відтворити яскраву картину їх історико-культурного й економічного розвитку.

Першопочатки найдавніших давньоруських міст належать до третьої чверті І тис. н. е. і збігаються в часі з процесами етнополітичної консолідації східнослов’янських племен. У літописі нова форма поселень дістала назву «град». У розповіді Нестора про заснування Києва читаємо: «И створиша градъ во имя братья своего старейшего». Говорячи про уличів, він відзначив, що ті сиділи по Дніпру до моря «и суть грады ихъ и до сего дне». Літопис не розкриває, що становили собою ці перші «гради», але навряд чи може виникнути сумнів у тому, що вони були передусім адміністративно-політичним зосередженням союзів племен, фортецями в порубіжних районах, культовими центрами. Їх рештки виявлені в Києві, Чернігові, селах Зимно, що поблизу м. Володимира-Волинського, Пастирському на Черкащині, Бітиця на Сумщині, в Ізборську (Псковська обл.), Пскові і деяких інших пунктах. Типологічно вони близькі до моравських і польських «градів» VI—VIII ст.

Визначення ранньосередньовічних східнослов’янських «градів» як племінних центрів, що набуло значного поширення в останні роки, досить умовне. Воно не розкриває їх соціальної сутності. Тепер уже ясно, що явище це відноситься не до первіснообщинної епохи в історії східних слов’ян, а до перехідного етапу їх суспільного розвитку, що характеризувався зародженням станових відносин. Свого часу П. М. Третяков вжив щодо цих центрів термін «ембріон міста»[700]. Це визначення достатньо точно виявляє соціальний зміст «градів» VI—VІІІ ст. Вони мали можливість переростання у феодальні міста, яка не завжди реалізувалась. Більшість їх так і не стали містами — їх спалили кочівники або ж залишили поселенці через інші причини.

Існування «градів» третьої чверті І тис. н. е., які були найважливішими елементами суспільно-політичної організації східнослов’янського суспільства, історично зумовило виникнення і розвиток перших давньоруських міст. Пошук їх витоків у племінних «градах» такою ж мірою виправданий, як і пошук першопочатків давньоруської державності в племінних «княжіннях», з яких літописець Нестор почав історію держави Русі.

Процеси політичної консолідації і соціально-економічного розвитку східнослов’янського суспільства, що визначились у третій чверті І тис. н. е., отримали значне прискорення наприкінці VIII—IX ст. Саме в цей час у Середньому Подніпров’ї на базі племінних княжінь — полянського, древлянського — складалось державне об’єднання «Руська земля» на чолі з Києвом[701].

Аналіз писемних й археологічних джерел переконує, що раннє давньоруське місто являло собою найважливішу структуру державності, на перших порах, по суті, рівну їй.

Давньоруські літописи називають для IX — першої половини X ст. 16 міст: Київ, Новгород (862), Ростов (862), Полоцьк (862), Ладога (862), Білоозеро (862), Муром (862), Ізборськ (862), Смоленськ (882), Любеч (882), Псков (903), Чернігів (907), Переяслав (907), Пересічен (922), Вишгород (945), Іскоростень (946). Очевидно, наведений список не вичерпує усієї кількості ранніх руських міст. Г. Г. Літаврін, звернувши увагу на число руських послів (22), названих у договорі 944 р., які, брали участь у поїздці Ольги до Константинополя, висловив припущення, що вони представляли інтереси 22 міських адміністративних центрів Русі[702].

Безперечно, склалися ці міста значно раніше першої згадки про них в літопису. Більшість із них існувала в IX, а деякі, напевно, в останніх десятиліттях VIII ст. Археологічні розкопки Києва, Чернігова, Ладоги, Пскова, Полоцька, Любеча, Ізборська виявили досить потужні культурні шари VIII—IX ст. У деяких найдавніших літописних містах (Новгороді, Смоленську, Ростові) матеріали цих століть поки що не виявлені, але добре відомі ранньоміські поселення VIII—IX ст. поблизу них: Рюрикове і Сарське городища, Гньоздово.

До найдавніших східнослов’янських міст слід, очевидно, віднести і Галич, хоч у літописі він згадується вперше у XII ст. Багаторічні розкопки Галича, проведені В. В. Ауліхом і його попередниками на Крилоській горі, виявили рештки значного поселення VIII— XI ст. П. О. Раппопорт вважав, що перші укріплення в Галичі з’явились уже в X ст.[703].

Вище відзначалось, що літописні терміни «город» або «град» не завжди розкривають соціальний зміст конкретного населеного пункту. Це дійсно так. Але звідси не випливає, що літописці взагалі не вкладали в термін «город» соціального змісту, а мали на увазі лише наявність укріплень. Аналіз писемних повідомлень про найдавніші руські міста показує, що літописці бачили в них, головним чином, центри державної влади, економічного і культурного зосередження.

Досить пригадати, яким принципово важливим для літописця було питання про соціальний статус засновника міста Києва. Провівши ціле дослідження, він показав, що Кий був не перевізником через Дніпро, а князем полян. Засноване ним місто, таким чином, являло собою не просто фортецю, а політичний центр княжіння. Оволодіння цим «градком» 862 р. дало можливість, згідно з літописною версією, Аскольду і Діру «владѣти польскою землею». Рюрик вокняжився в Новгороді, його легендарні брати, відповідно, у Білоозері й Ізборську. Далі в літописній статті 882 р. зазначається, що по смерті братів «прия власть Рюрикъ, и роздал мужемъ своимъ грады, овому Полотескъ, овому Ростовъ, другому Бѣлоозеро»[704]. У 882 р. Олег оволодів Смоленськом і Любечем, в яких посадив своїх посадників, у Києві сів сам.

У цих літописних свідченнях простежується безпосередній зв’язок між давньоруською державністю і містами як центрами її зосередження. «Рускыа грады» києво-візантійського договору 907 р. — великі політичні й економічні центри Київської Русі, в яких зосереджувались органи державного управління, мешкали представники вищих верств давньоруського суспільства, концентрувався і перерозподілявся додатковий продукт, розвивалась міжнародна торгівля.

Свідчення руських літописів про існування на Русі значної кількості міст уже в IX ст. підтверджується й арабськими джерелами. У творах IX — початку X ст. (ал Якубі, Ібн Хордадбеха, Ібн ал Факіха, Ібн Русте, анонімного автора «Худуд ал-Алам», ал Істархі, Ібн Хаукаля) незмінно йдеться про слов’янські міста. Крім загального зауваження про велику кількість міст у слов’ян і руських, вони містять відомості про конкретні міста Вабніт, Хордабе,