Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

Куйабу, Салау, Арсу. Свідчення ці тим цінніші, що є по суті сучасними процесу містоутворення і формування держави у східних слов’ян. Східні автори, життя яких було пов’язане з розвинутими міськими центрами арабського світу, добре розрізняли місто і фортецю, а тому їхні свідчення про наявність у слов’ян і русів міст не повинні піддаватись сумніву. В цілому, вони показують раннє східнослов’янське місто як значний населений пункт, де живуть цар, його наближені, дружинна знать, жерці, купці. Його соціальний характер практично ідентичний тому, який відтворюється і за літописними даними.

Є достатньо підстав стверджувати, що головною містотворчою силою на початковому етапі давньоруської історії була політична влада. Молода східнослов’янська знать, як тільки усвідомила своє особливе становище в суспільстві, розпочала будівництво для себе замків-фортець, які порівняно швидко ставали дитинцями ранньофеодальних міст. Під їхніми стінами відбувалась концентрація ремесла і торгівлі, у межах стін складалась військова дружина, необхідна для відбиття зовнішньої загрози і реалізації претензій правлячої верхівки на внутрішнє панування. Варяги, які познайомились з Руссю у IX—X ст., назвали її «Гардаріки» — країною міст (замків).

Назви більшості давньоруських міст з’являються на сторінках літописів у другій половині XI — на початку XIII ст. Згідно з підрахунками М. М. Тихомирова до другої половини XI ст. відносять згадки 50 нових центрів, до XII — понад 130 і до перших десятиліть ХІІІ ст. — ще близько 50. Це приблизно три чверті усіх літописних міст[705].

Бурхливий розвиток міських форм життя був закономірним наслідком поглиблення процесів феодалізації всієї країни. На заключному етапі раннього феодалізму (друга половини XI — початок XII ст.) нові міста виникали переважно в центральних районах Русі. Це — Бужськ, Дорогобуж, Дубен, Новгород-Святополч, Острог, Пінськ, Сновськ, Теребовль, Треполь, Воїнь, Чорторийськ і деякі інші. У другій половині XI — на початку XIII ст. активні процеси містоутворення спостерігаються в західних землях Південної Русі — Волинській і Галицькій. Будувались вони, переважно, на західних рубежах князівств, що викликалось необхідністю окреслення і стабілізації державного кордону Русі.

Відзначаючи загальне зростання чисельності давньоруських міст другої половини XI — початку ХІІІ ст., слід враховувати, що це лише один із показників динаміки містоутворення. Інший полягав у бурхливому зростанні і розвитку старих міст, які у XII ст. набули цілком нової якості.

Становлення міських форм життя на Русі не відбувалось за єдиною соціологічною схемою. Процеси ці багатоманітні і різновекторні. Умовно можна виокремити три основні шляхи містоутворення: торговельно-ремісничий, общинно-феодальний і державний. Визначились вони приблизно в один час, але зумовлювались різними умовами розвитку й зіграли неоднакову роль у соціально-економічній історії давньоруського міста. Перший шлях виявився фактично тупиковим, оскільки зумовлювався не стільки внутрішніми, скільки зовнішніми причинами. Торговельно-ремісничі центри занепали і припинили своє існування наприкінці X — на початку XI ст. у зв’язку з припиненням функціонування трансєвропейської торговельно-економічної спільності. Общинно-феодальний і державний шляхи утворення міст являли собою природну еволюцію нових соціальних форм життя, зумовлену потребами розвитку самого східнослов’янського суспільства.

З часів М. М. Тихомирова побутує думка, що напередодні монголо-татарської навали на Русі налічувалось понад 300 міських поселень. Підставою для цього служили літописні повідомлення. Пізніше, в міру накопичення даних археологічного вивчення давньоруських городищ, стало очевидним, що більшість цих центрів містами, у соціально-економічному значенні цього слова, не були. За нашими підрахунками, справжніх міст на Русі в XII—ХІІІ ст. було близько 100[706].

За розмірами, а отже, і кількістю населення давньоруські міста ХІІ—XIII ст. можна розподілити на чотири групи. У першу ввійдуть найбільші центри, площа яких наближалась або перевищувала 100 га: Київ (360—380), Чернігів (250), Новгород (150), Переяслав (100), Галич (250), Володимир-Волинський (близько 80), Полоцьк (80), Смоленськ (70), Суздаль (близько 70), Володимир-на-Клязьмі (200), Василев (130), Вишгород (близько 80), Білгород (100).

Другу групу складали міста, площа яких дорівнювала 10— 50 га: Новгород-Сіверський (30), Остерський Городець (30), Любеч (10), Перемишль (10), Звенигород (16), Луцьк (10), Вітебськ (11), Псков (15), Ладога (16), Переяслав-Заліський (30), Білоозеро (30), Рязань (53), Переяслав-Рязанський (30).

Третя група — це міста, укріплена площа яких мала від 2,5 до 10 га. До четвертої належали дрібні містечка площею від 1 до 2,5 га.

Дані, які є сьогодні в розпорядженні дослідників, дозволяють зробити висновок, що загальна кількість міського населення Русі у XII—XIII ст. складала 510—520 тис. чоловік. Великі міста мали населення від 10 до 50 тис. чоловік, середні — 3—5, малі — 1—2 тис.[707]. У цілому це близько до тієї кількості населення, яке мешкало в містах Західної Європи. Лондон в XI ст. налічував 30 тис. чоловік, Гамбург, Гданськ та інші торговельні міста XII—ХІІІ ст. — близько 20 тис.

Упродовж тривалої еволюції визначились основні соціально-топографічні закономірності розвитку давньоруських міст. Незалежно від давньої родоплемінної чи общинної поселенської основи, на базі якої виникали найдавніші міста, головним елементом їхнього зростання і розвитку була фортеця. Спорудження цитаделі призводило до концентрації населення під її стінами, а отже, й до неминучого руйнування старої поселенської структури. Феодальна природа міста зумовила його соціально-топографічну двочастинність: відносно невеликий князівсько-боярський дитинець, де зосереджувались органи влади і управління, наче протистояв величезному передмістю — посаду, населеному, переважно, демократичними шарами. Ряд великих міст мав окольні міста, які посідали у містобудівельному і соціальному планах немов би проміжне становище між дитинцем і посадом.

Народжена на ранніх етапах розвитку східнослов’янської державності така соціально-топографічна модель давньоруського міста лишалась універсальною впродовж століть. З кінця XII — початку ХІІІ ст. передмістя-посади ділились на більш дрібні адміністративно-структурні одиниці, так звані кінці. Найкраще вони відомі у містах Північної і Північно-Східної Русі, але мали місце і в містах Південної.

Давньоруські міста були різними як за соціально-економічною основою свого розвитку, так і за формами міського устрою. Їх типологічна різноманітність зумовлювалась багатьма факторами, серед яких: природно-географічні і господарські умови, нерівномірність феодалізації країни, зовнішні впливи, особливості політичного устрою, місце того чи іншого міста в державній ієрархічній структурі.

Більшість міст основою свого економічного розвитку мали сільськогосподарське виробництво, ремесло і торгівлю. Цей загальний висновок не виключає того, що в окремих містах співвідношення цих галузей було різним. Вивчення таких міст Південної Русі, як Білгород, Торчеськ, Треполь, Чучин, Полонний, Колодяжин, Пліснеськ, Ізяслав та ін., показало, що вони, будучи центрами світського і церковного землеволодіння, розвивались переважно на сільськогосподарській основі. Їхня виробнича база цілком або значною мірою знаходилась за межами міста. Ремесло в них відігравало другорядну роль і обслуговувало насамперед провідну галузь господарства.

Такі аграрно-феодальні міста були в усіх давньоруських землях, але найбільше їх у лісостеповій смузі, що мала родючі землі і