Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

Див. Також: Людина і космос, с. 15;

Космологія та астрономія, с. 434

Аннаріта Анджеліні

У наш час метафізичні основи традиційного поняття істини вступають у дискусію та виникає «приблизна», історична, реляційна концепція наукової визначеності, що піддається кількісному оцінюванню. Перегляд концепції scientia, який тривав протягом трьох століть, має свої офіційні джерела в галузях мистецтва дискурсу і математики, в ній відображені «теорії проєктів» техніків та художників Ренесансу, а також процедура розрахунку «очікуваного результату» в контексті азартних ігор.

Мова та істина

«Чи зможемо ми коли-небудь сказати, що будь-яка з речей, жодна з яких ніколи не була ідентична самій собі, не буде такою в майбутньому і не є такою зараз, є визначеною в розумінні непорушної істини?» (Платон, Філеб).

Істина і доказ

Необхідність, істина та визначеність — це взаємозалежні терміни тринома, з яких складається доказовий механізм традиційної логіки: необхідність належить речі та керує нею зсередини, істина переводить цю необхідність із буття в думки; визначеність є логіко-лінгвістичним результатом доказового мислення. Необхідність є, істину можна побачити, визначеність — довести, довівши до висновків аргумент, що ґрунтується на необхідній істині його передумов. Отже, визначеність — це не що інше, як доведення внутрішньої необхідності речі, одержуваної під час раціонального процесу. Раціональний процес — силогізм — виступає посередником у процесі, базованому на метафізичній необхідності принципу та його результаті в настільки ж необхідній істинності висновку.

Від XV ст. починає давати тріщину саме ця класична концепція визначеності як атрибуту незаперечного знання, стабільність якого залежить від незмінності об’єкта, до якого вона адресована. З цього випливає перегляд концепції, що триває протягом трьох століть та торкається не тільки парадигми науки (scientia) і доведення, а й поняття істини та метафізичної необхідності, і має як результат розрив, або зміну, зв’язку залежності між онтологічним та гносеологічним порядком. Два результати — розрив або зміна — не обов’язково йдуть разом або виключають один одного та набувають стабільності в добу Відродження.

Розрив зв’язку між підставою буття (ratio essendi) та підставою пізнання (ratio cognoscendi) речей рівносильний відмінності об’єктивної, метафізично обґрунтованої істини, від знання, прив’язаного до особливостей розуму. У цьому напрямі рухається антионтологічна спрямованість значної частини думки Кватроченто, яка приведе філологів і діалектиків до встановлення розбіжності між veritas in re, недоступною для дискурсивного розуму, та veritas in animo, що висловлює згоду між істинною промовою та значеннями, доступними для розуму; одну можна порівняти зі сліпучою пишністю божественного інтелекту, другу — зі світлом, що наповнює речі сонячним світлом (Лоренцо Валла, «Перегляд діалектики» (Dialecticae disputationes), бл. 1439 р.). Для Лоренцо Валла (бл. 1407—1457) це не просто логічна або епістемологічна альтернатива, а протиставлення забобонів розуму, розбіжність між посередництвом — плодом усвідомлення людської межі — та ілюзією безпосередності, яка визнається монополією божественного. Звідси й нерозсудливість тих філософів, котрі, наслідуючи Арістотеля (384—322 рр. до н. е.), щоб не здаватися неосвіченими, слухали зловісну вимогу гігантів піднятися в небо або перекинути його, аби дізнатися вічну істину, яка виходить за межі дискурсивного мислення та аргументованого посередництва (Лоренцо Валла, «Про свободу волі» (De libero arbitrio), 1439 р.).

Veritas in re

та veritas in animo

Градація

впевненості

Взявши до уваги необоротну відмінність між онтологічним порядком (ratio essendi) та гносеологічним порядком (ratio cognoscendi), достовірність і досконалість знання збігаються з визначеністю, яка позначає не сутність речей, а доступний розуму зміст (sensus), те, що поділяють люди (consensus). Тепер ідеться не про те, аби з упевненістю продемонструвати істину, яка сама по собі необхідна, а про те, щоб наділити деякою мірою визначеності (яка може за потреби бути збільшена) те, що уявляється людському розуму як сумнів. Відтак, міркування слугують не для доведення істинності того, що є і не може бути інакшим (Арістотель, Metaphysics), але для того, аби зменшити сумнів співрозмовника та підвищити ймовірність положень аргументації. Отже, засобом розвитку дискурсивних міркувань та вимірювання достовірності значень, поділюваних духовною культурою (humanitas), є мова. Не мова, яка стверджує, що пов’язує слово на позначення всієї (ousía) речі, але звичайний, регульований та публічний акт, за чиєю допомогою голосні звуки стають знаками та об’єктами, що виражають звуки, значення.

Історичність

мови

Мова, пояснює Валла, дозволяє міжособистісне спілкування та водночас скеровує пізнавальний маршрут людини. Тому пошук істини залишає онтологію для переходу до філології та історії і приймає умови, які не тільки встановили, а й трансформували з плином часу критерії consensus hominum та парадигми норм мови consuetudo loquendi. Лінгвістичне прояснення, лексичне очищення, усвідомлення історичного, загальноприйнятого, публічного характеру істини (veritas), що виникає зі слів, та слів, що виникають не з речей, а з розуму людей: такі умови, — пояснює Хуан Луїс Вівес (1492—1540) — щоб зменшити сумнів та віддалити один від одного, наскільки це можливо, «справжнє» від «помилкового». Немає більше категорій, але є «оператори», які горизонтально переорієнтовують людську науку. Поширюється усвідомлення того, що наука, заснована та підтверджена людською мовою, залишається «суміжною»