Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

Впевненість та середина

Франческо

Бароцці

Не випадково, що з моменту виникнення в XV ст. ця дискусія, яка розглядається в контексті artes sermocinales (словесних мистецтв), переплітається із симетричним відображенням, що впливає на галузь математики. Ту саму розбіжність, яку граматики та діалектики розміщують між veritas in animo та veritas in re, математики розташовують між внутрішнім ставленням до речей та критерієм наукової визначеності, що випливають з особливостей та ритму однієї і тієї самої дискурсивної причини. Інтерпретуючи коментар Прокла (412—485) до першої книги Евклідових «Начал» в антиарістотелівському сенсі, падуанський математик Франческо Бароцці (1537—1604) підтверджує вищу визначеність математичного знання над будь-якою формою знання. Досконалість істот за своєю природою (enti ratione sui), забезпечена їхнім вищим становищем на шкалі буття, не відповідає визначеності знання, яке, хоч до якого об’єкта звертається, завжди визначається нашим розумом (ratio nostri). Навіть метафізика, що може зайняти вершину визначеності, якщо розглядати її з розрахунку довершених та незмінних об’єктів (ratione sui ... certissima), для нас (ratione nostri) менш визначена, ніж математика (Францеско Бароцці, Opusculum in quo una Oratio et due Questiones, altera de certitude et altera de medietate Mathematicarum continentur, 1560 р.). Математичний дискурс є науково достовірним не тому, що складається з істинних пояснень, а тому, що доводить дотримання ритму думки; він перевершує будь-який інший «дискурс», навіть силогізм, не тому, що стосується subiectum, який сам по собі є досконалим, а тому, що відображає та передає дискурсивну, недосконалу, доказову «чесноту» — діанойю; і, таким чином, цей дискурс є істинним не тому, що він розкриває суттєву необхідність об’єкта, про який він говорить, а тому, що є раціональним та відображає регулярність і розвиток дискурсивного розуму.

Микола

Кузанський

Наукова визначеність випливає з порядку умовчання (praecisio), гарантованого незмінністю універсального, необмеженого та абсолютного розуму, і входить до сфери компаративного знання, породженого динамічним, обумовленим, недосконалим та, отже, тим, що піддається вдосконаленню, розумом, у чиїх рамках кожне твердження, хоч яким би точним воно було, не може не бути подоланим іншим, більш точним та подальшим. Пропорційне praecisio, пише Микола Кузанський (1401—1464), що передбачає кореляцію між кінцевими сутностями. Якщо метафізична істина не може бути не більше, не менше, ніж вона є, оскільки вона неподільна та абсолютна, вимірна тільки із самою собою, людське знання вимагає іншого, тому що там, де немає порівняння, не буде й пропорції та міри (Микола Кузанський, De docta ignorantia, 1440 р.). Знання не означає споглядання буття, але вимір однієї речі за допомогою іншої, та, відповідно до етимології Кузанського, неправильна, але значуща, mensura (міра) походить від mens (розум). Тому «немає нічого більш конкретного в нашій науці, ніж наша математика» (Микола Кузанський, De possest, 1460 р.).

Джироламо

Кардано

«Необхідна інакшість» (оксюморон для традиційної логіки) підкріплює концепцію науки, пов’язуючи її не з горизонтом унікальної, неподільної та універсальної істини, а з місцем множинності, співможливості, найбільш і найменш імовірних тверджень, обчислюваних припущень. Гіпотеза та ймовірність, терміни з галузі мистецтва та техніки, вриваються у сферу епістеми, перебудовуючи її за критеріями не спекулятивної науки, а практичного та продуктивного знання, методів, рахунків, азартних ігор. Попередження — не можна грати поодинці, яке надав Джироламо Кардано (1501—1576) у трактаті про гру в кості (De ludo aleae, бл. 1524—1525 рр.), вводить саме умову науки, що вимагає інакшості та відбувається в «середньому світі», підвішеному між даними, що спостерігаються, і тими, що неможливо спостерігати, принаймні, як дані. Отже, це «легка», плаваюча, порівняльна наука про прогресії та апроксимації, сприйнятлива до складення та скорочень, ступенів порівняння, композицій можливостей; коротко — це наука про відносини, а не про сутності, яка має обґрунтованість в очікуваному результаті, а не в цьому принципі.

Знання

як гіпотеза

Техніки,

методи,

проєкти,

вимірювання

Нові методи конструювання, такі як ті, що були випробувані Філіппо Брунеллескі (1377—1446) для купола Флоренції, або ігрові стратегії, заплановані з урахуванням результату, відтворюють ту саму горизонтальну орієнтацію (intus—extra; суб’єкт—об’єкт), яку граматики та діалектики надавали науці, що виводить свою стабільність із правила або міри, встановленої архітектором. Лексика — надійний шпигун для цього переходу. У працях граматиків та діалектиків, як і в працях математиків, іменник certitudo та прикметник certus, безсумнівно, трапляються з більшою частотою, ніж у минулому, а також здобуваюють перевагу над незмінними veritas і verus. Але, що ще важливіше, так це кодування ступеня та вимірювання визначеності, тобто повторення порівняльного й відносного найвищого ступенів. Від Кузанського до Блеза Паскаля, від Валла до Джироламо Кардано та до Готфріда Вільгельма Лейбніца протиставлення істинного й помилкового замінюється ймовірним, якому судилося стати certius, magis notus, clarior. Отже, визначеність стає «ідеальною мірою», з якою ми порівнюємо знання, що наближається, але не збігається з цією мірою. Тому, відокремлена від істини, визначеність схильна тепер ототожнювати себе з гіпотезою як сумою «позитивних тверджень, що беруть участь в істині як такій за допомогою іншого» (Микола Кузанський, De Coniecturis, 1442 р.). «Важка» наука, така як онтологія, замінюється науками, здатними зважувати відповідно до одиниці виміру людини: байдужа математика Кузанського, Бароцці, Кардано або філологія Валли та «цицероніана» Маріо Нізоліо.

Цей порівняльний та відносний характер знання, що протиставляється абсолютному характеру буття, зміщує інтерес від асоціації «визначеність-істина» до «сумнів-визначеність»: визначеність — це не що інше, як сумнів (вимірний та приборкуваний) щодо знання істини як безумовної необхідності буття.

Істина на підставі досвіду

Істина

знань

Результат цього перегляду не тільки визначає зміщення до суб’єкта та до причини, що оцінює критерій достовірності знання, тобто постановка «гносеологічної проблеми» як