Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

попередньої та незалежної від метафізики. Він визначає чи може визначати також зміну відношення істина-визначеність, істина-необхідність: визначеність перестає бути атрибутом істини, і в певному розумінні істина — або принаймні достовірність людського знання — є наслідком чи епіфеноменом визначеності. Для Декарта (1596—1650) правильне те, що розум розпізнає та з упевненістю судить (Рене Декарт, Regulae ad directionem ingenii, бл. 1628 р.). Від сумніву до гіпотези, від гіпотези до появи ratio, спочатку вірогідного, а потім поступово впевненого та твердого; від визначеності, представленої, виходячи із сумніву, а не як радикальної та абсолютної опозиції йому, залежить загальне правило істини, що визнає її виняткову основу в когнітивній здатності: «Речі, які ми мислимо зовсім ясно й чітко, всі істинні» (Рене Декарт, «Міркування про метод» (Discours de la Méthode), 1637 р.).

Це поняття істини завойовує звання «першого принципу» та «підстави» науки. Але йдеться про принцип та підставу, побудовані неминуче апостеріорі.

Істина не споглядається, але відкривається та виявляється в горизонті думки. Істина та визначеність відповідають одна одній, але вже на рівні не буття, а знання.

Декарт,

Дж. Ді,

Джордано Бруно

Це не означає, що ratio nostri, чітке знання, явлене на людський розсуд, повністю замінює ratio sui стародавніх або сучасних онтологічних концепцій. Якщо дотримуватись «Міркувань про метод», навіть ця істина, настільки визначена, аби бути дійсною як перший принцип філософії та всієї будівлі знання, висловлює абсолютну досконалість необхідних та справжніх передумов логіки, що ґрунтується на метафізичних категоріях. І вона запроваджує потребу в ще більшій досконалості. Для Декарта ця вища досконалість — Бог, а для математика Джона Ді (1527—1608) — монада Піфагора. Але головне те, що сама потреба в ідеї Бога як кінцевому терміні досконалості дедалі менше є передумовою та все більше наслідком, конструкцією, врешті-решт, проєкцією людського розуму. Як пише Джордано Бруно: «Перевага самої людської природи» (Джордано Бруно, «Про героїчний ентузіазм» (De gli eroici furori), 1585 р.).

Див. також: Відродження науки, с. 301;

Джироламо Кардано, с. 379;

Джордано Бруно, с. 410

Логіка та науковий метод

Ріккардо Поццо

Від традиційної гуманістична логіка відрізняється відмовою від схоластичної технічності, а також, і насамперед, увагою, що приділяється проблемі методів, неформальних висновків, переконливих аргументів та історичності істини.

Діалектика як метод: Рудольф Агрікола

Діалектика

як мистецтво

мистецтв

«Винахідницька діалектика» (De inventione dialectica) Рудольфа Агріколи (1479 р.) є трактатом про метод, що виходить за межі номіналістичної схоластичної логіки, в напрямі Платона, Арістотеля, Цицерона, Квінтиліана, Боеція та Франческо Петрарки. Агрікола створює універсальний метод, який відрізняється від методичного плюралізму Арістотеля та є методом усіх наук. Граматика та риторика фактично підпорядковуються діалектиці. Знамените визначення Агріколою діалектики як «мистецтва розмірковувати правдоподібно про будь-яку запропоновану річ» (ars probabiliter de qualibet re proposita disserendi) робить її формальною дисципліною. Насправді, діалектика не залежить від жодного типу речей; це слушно для всіх мистецтв та наук (artes et scientiae). «Правдоподібно» (probabiliter) для Агріколи еквівалентно «переконливо». Оскільки діалектика вчить методу аргументації або (що те саме) ймовірного обговорення, «її межі здаються рівними всьому, що можна обговорити за допомогою розуму та методу». Крім того, діалектика, схоже, не передбачає жодного заздалегідь визначеного питання, а «дає тільки зброю, з якою ми підготовлені до будь-яких випробувань». Отже, діалектика як інструмент для винаходу тем для обговорення є мистецтвом мистецтв (ars artium) та використовується для роз’яснення принципів усіх знань; це формальний вступний курс, доктрина науки. Той самий винахід може бути формалізованим. Оскільки логіка досліджує походження локусів усіх наук, будучи справжнім винаходом діалектики, вона встановлює систему посилань для кожного конкретного змісту та здійснює зв’язок між тим, що ізольоване, і тим, що є загальним через подібність, оскільки думка має спиратися на схожості, якщо не хоче впасти перед безліччю окремих речей.

Винахідник методу: Філіпп Меланхтон

Однак філософом, якого нащадки визнали майстром методу (artifex methodi), був не Агрікола, а Філіпп Меланхтон, також відомий під італійським ім’ям Мелантоне (1497—1560 рр.), котрий у праці «Про філософію» (De philosophia) (1536 р.) вимагав, аби студенти та вчені набули звички «прив’язувати все до методу», а в «Питаннях діалектики» (Erotemata dialectices) (1547 р.) визначив метод саме як здатність розумної частини душі, яку може вихваляти суб’єкт відповідно до володіння (echein), що є однією з десяти категорій Арістотеля. Відтак, цей метод є «досвідом, або наукою, або мистецтвом, що з певних причин відкриває шлях через недоступну область, вкриту камінням, із плутаниною речей, який знаходить і наводить порядок у пропонованих питаннях». Це формулювання базоване на відомому системному визначенні, наданому Зеноном із Кітіона (333—263 рр. до н. е.), як systema ek katalépseon syngegymnasménon prós ti télos euchreston ton en to bío, або розуміння дуже сильних знань, які необхідно використовувати для корисного завершення життя (Stoicorum Veterum Fragmenta I, 21).

П’єр де ла Раме

Мистецтво та наука пізнаються природою, вченням, тренуванням, говорить натхненна Платоном