Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

(Eth. Nic. II, 1 [1103a17]).

Логіка

та метафізика

Scholae

Metaphysicae

(1566 р.)

П’єр де ла Раме відновлює обговорення методу та abiti з тієї точки, де Меланхтон залишив його. У чотирнадцяти книгах Scholae Metaphysicae (1566 р.) мета

ла Раме — відновити логіку Арістотеля, відійшовши від теорії ідей Платона. Якщо для Платона ідеї перебувають поза розумом, то для Арістотеля, згідно з ла Раме, ідеї є тільки видами й родами, зачатими розумом та душею. Що досить цікаво, оскільки «розум не тільки загальний для всієї логіки, не тільки для категорій, а й для всіх речей, для всіх іменників». На арістотелівське визначення метафізики як науки, що розглядає буття як буття і його доповнення, Раме відповідає, що воно більше ніж недосконале, оскільки Арістотель визначив мудрість у першій книзі «Метафізики» (Metaphysica) як науку про першопричини, що, однак, збагачується не тільки підставами, а й доповненнями, які, проте, ніколи не бувають доволі повними, оскільки в цій науці є багато інших речей, пов’язаних із судженням, силогізмом та методом. Більше того, Раме не хоче метафізики, оскільки його логіка вже є метафізикою. Відверто кажучи, якщо Раме, з одного боку, підтримує реальне посилання на логіку, а отже, на метафізику, з іншого, він також серед перших визнає за людським розумом завдання тематизації сфери, до якої він належить, та відповідних йому умов роботи.

Проти Раме, але не згадуючи про це прямо, у творі «Про природу логіки»

(De natura logicae) (1578 р.) Якопо Дзабарелла повторює, що логіка, дисципліна, без якої не може бути побудована жодна частина філософії, перебуває в людському розумі як інструментальна звичка, що функціонує для набуття частини теорії всіх інших дисциплін (logica docens), яка, однак, також зникає або ототожнюється з окремими науками, як тільки застосовується (logica utens) до різних типів знань. Дзабарелла вважає methodus найвишуканішим виразом арістотелівської ідеї науки та говорить про це, показуючи порожнечу простого пояснювального порядку (ordo). Дзабарелла підкреслює інструментальний характер логіки та методу і відмовляється пов’язувати їх через будь-яке ставлення до природи речей (natura rerum). Будучи більш схильним до вчень Арістотеля, ніж до ортодоксії, Дзабарелла уважніший до логіки та природної філософії, тоді як більш еклектичні арістотеліанці, такі як Меланхтон та Франческо Пікколоміні (1520—1604), лютий противник дослідження Дзабарелли, були готові розраховувати на додатковий статус ідеї, що стосується основ логіки та семантики, з наслідками, які це може мати для етики та цивільного життя. Ці наслідки Пікколоміні широко висвітлює в десяти книгах De universa philosophia de moribus (1584). У праці De methodis (1578 р.) Дзабарелла виступав проти гуманістичної логіки, а також проти пропозицій своїх колег-медиків, котрі, не знаючи логіки, вважали за краще, аби студенти обмежувалися знанням таблиці методу, викладеного Галеном (бл. 129 — бл. 210) у Isagoge — вступі до Ars parva, з великим успіхом перевиданої в  «Ars medicinalis» за редакцією Нікколо Леонічено (1428—1524), що, у свою чергу, висловлювався за незалежність методу від арістотелівської доктрини доведення. У De tribus methodis ordinatis (1508 р.) Леонічено представляв у вигляді методів аналіз Галена (doctrina resolutiva), арістотелівський синтез (doctrina compositiva) та визначення Платона (doctrina definitiva), але додав також четвертий метод, що містить перші три, саме doctrina ordinata, де, проте, відрізнялися modus doctrinalis, або modus doctrinae, від ordo doctrinae, або ordo docendi. Перший розглядався як метод вирішення конкретних проблем, а другий — як загальний порядок науки.

Якопо

Дзабарелла

Нікколо

Леонічено

Сила методу

Для Дзабарелли ordo — це порядок різних частин однієї дисципліни, який визначає підготовчий етап в тому розумінні, що працює з уже набутими знаннями, аби систематизувати їх відповідно до найвищих навичок розуміння нашої душі. Methodus, проте, є головним логічним інструментом, за допомогою якого розум переходить від відомих тверджень до необхідного висновку про нові твердження на основі правил деривації або логічного зв’язку, що пов’язує висновки з передумовами та в такий спосіб збільшує знання. Тому Дзабарелла зазначає, що «метод, відтак, відрізняється від порядку тим, що він обов’язково повинен мати дедуктивну силу, за допомогою якої ми можемо пов’язати одні речі з іншими за необхідних відносин» (De meth. II, 1). Тож метод збігається з тим самим силогізмом, але з тією різницею, що хоча силогізм також містить діалектичні та навіть софістичні аргументи, метод позначає тільки незаперечний науковий доказ, про який Арістотель говорить у «Другій аналітиці» (Analytica Posteriora). Крім того, метод може бути встановлений тільки у двох напрямах: або він починається з наслідків, щоб перейти до причини, як у demonstratio quia (hoti), або — з причини, що пояснює наслідки, як у demonstratio propter quid (dióti). Дзабарелла рішуче відкидає спроби надати методичне забарвлення слабкішим діалектичним та риторичним питанням. Мета справжньої науки досягається, переходячи від принципів, що можуть пояснити проблему, до повернення до досвіду проблематики, від якого ми пішли: «Кінцева мета та завдання всіх тих, хто займається спекулятивними науками, полягає в тому, щоб керуватися доказовим методом від знання принципів до досконалого знання наслідків, що випливають із цих принципів» (De meth. II, 4).

Від наслідків

до причини

та навпаки

Метод

та порядок

Тимчасом як Меланхтон підходить до питання про метод під кутом зору «Топіки», Дзабарелла відштовхується від «Аналітики». Дзабарелла ніколи не цитує Меланхтона, але коли він розглядає визначення ordo, запропоновані іншими, він, безумовно, має на увазі визначення methodus як hexis, надане Меланхтоном: «Здається, всі, хто говорив про порядок, погоджуються з таким визначенням: порядок доктрини є інструментальною звичкою або інтелектуальним інструментом,