Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

завдяки якому навчаєшся того, як зручно розташувати частини дисципліни» (De meth. I, 4). Це визначення не є неправильним, але, безперечно, є недосконалим, оскільки мається на увазі, що «порядок — це те, що має у своєму розпорядженні частини однієї науки, без з’ясування причини, як це зробити, аби розташування було виконано правильним і належним чином; більше того, ми донині не знаємо, звідки це розташування; і при цьому не можна сказати, що ми виконуємо це розташування навмання, без жодної причини та тільки за нашим довільнім бажанням, тому вважається, що ті, хто дотримуються порядку, так чи інакше влаштовують і переносять частини дисципліни, мають порядок. Оскільки в цьому випадку порядок стане безладом та швидше буде позбавлений оцінки та користі» (De meth. I, 4).

Порядок

та природа

У Comes politicus (1601 р.) Франческо Пікколоміні виступає проти Дзабарелли в тому, що порядок дисциплін та спосіб навчання частково схожі, але вони також різні, оскільки, якщо спосіб навчання ґрунтується на характері нашого знання, «порядок дисциплін базований на характері речей, що розглядаються». Насправді, Арістотель кілька разів заявляв, що, дотримуючись порядку, ми повинні додержуватись природи та порядку (servando ordine nos debere naturam sequi, et ordinis primis). Тому, навіть коли ми вивчаємо логіку, ми дотримуємось порядку, повторює Пікколоміні, «який природа пропонує нам та який ми знаходимо у природі речей». Пікколоміні також є натхненником для одного з найвичерпніших трактатів про звички, створених в епоху Ренесансу, De habitibus intellectus Андреа Дуодо (1577 р.), що, як і коментар Євстратія до «Нікомахової етики» (Ethica Nicomachea Alfa 4 (1096b27-30

[CAG XX, 55 s.]) був орієнтований на розумовий розвиток.

Наприкінці XVI ст. Фрідріх Боерхаус, послідовник Меланхтона та ла Раме й засновник групи «філіппорамістів», зробив останній крок, спрямований проти Дзабарелли. У Defensio Petri Rami dialecticae (1588 р.) він заявляє про створення звички поза розумом. Логіка — це мистецтво, а мистецтво — справжнє знання того, як робити різне, тому воно є архітектурним. Насправді, у порядку природи мистецтво передує звичкам художника. Іншими словами, мистецтво — ars est, etiamsi a nemine discatur; мистецтво забезпечує початок звички, але це не сама звичка. Причина не може бути наслідком. Мистецтво є причиною звички. Тому мистецтво саме по собі не є звичкою. Отже, у разі логіки, про яку говорять, що це мистецтво, наслідком буде те, що логіка буде не звичкою, а сукупністю зв’язків за платонівськими ідеями. Тому Боерхаус зводить питання до найпростішої форми: логіка — це система поза розумом, за умови, що звичка — це психологія: настанови записані в книгах, а не в душі, однак, як тільки душа їх читає, вони потрапляють у душу.

Логіка

архітектури

Див. також: Відродження науки, с. 301;

Джироламо Кардано, с. 379;

Бернардіно Телезіо, с. 404

П’єтро Помпонацці

Лука Б’янкі

У 1513 р. V Латеранський собор затвердив буллу Apostolici regiminis, де містилася догма про безсмертя людської душі. Лише три роки по тому філософ П’єтро Помпонацці опублікував «Трактат про безсмертя душі», в якому він обговорив різні інтерпретації арістотелівської теорії душі. Скориставшись постулатами Томи Аквінського, щоб відкинути доктрину єдності інтелекту Аверроеса, Помпонацці рішуче виступає проти концепції, запропонованої Аквінатом, згідно з якою розумна душа людини є суттєвою формою тіла, але, проте, вона безсмертна й здатна існувати незалежно. На думку Помпонацці, натомість людину слід розглядати в її нерозривній психофізичній єдності, і немає жодних підстав вважати, що розумна душа, чиї навички ніколи не можуть бути використані незалежно від тіла, зможе вижити в ньому. Хоч і представляючи цю позицію тільки як правильне тлумачення думки Арістотеля й роблячи розсудливі висловлювання про віру, Помпонацці завершує свій трактат спростуванням традиційних заперечень етичного, політичного й релігійного характеру проти гіпотези про смертність душі, де стверджує, що віра в безсмертя душі є «вивертом», який поширювали засновники релігій, оскільки загроза майбутнього покарання необхідна для того, аби дисциплінувати більшість людей та дати їм надію на вічне блаженство.

Булла Apostolici regiminis та догма про безсмертя душі

Віра

і філософія

19 грудня 1513 року восьма сесія V Латеранського собору затвердила буллу Apostolici regiminis, яка, з одного боку, стверджує, що розумна душа, «по суті», є формою тіла (згідно з повчанням В’єннського Собору 1311 р.), вона безсмертна та може бути примножена залежно від особистості; з іншого боку, булла забороняє, під загрозою відлучення від Церкви, вчити, що розумна душа єдина для всього людства або що вона смертна та, посилаючись на принцип, згідно з яким одна істина не може суперечити інший істині, встановлює, що кожне твердження, яке суперечить вірі, є «абсолютно помилковим» і не може бути захищене навіть «під кутом зору філософії». Це рішення — яке приймають як богослови, представники схоластики, так і богослови, на чиї погляди вплинув Марсіліо Фічіно, котрий зробив безсмертя душі одним зі стовпів своєї християнізуючої реінтерпретації Платона, зводить вчення про безсмертя душі у справжню догму віри. Воно також чітко дає зрозуміти, що виклик цій доктрині тепер виходить із двох фронтів: від поширення не тільки, як було з ХІІІ ст., тези, що походить від Аверроеса, згідно з якою у всього людства єдиний можливий, вічний та окремий розум, а й нових латинських перекладів, інтерпретації «Про душу» (De anima) Арістотеля, запропонованої Александром Афродизійським. На підставі ідеї, що чуттєві субстанції складаються з матерії та форми, грецький філософ фактично дійшов висновку, що людська душа — це не що інше,