Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

Тлінна

душа

Проти Аверроеса і Томи Аквінського

Агностична

позиція

Помпонацці

Саме даниною поваги «догмату віри» про безсмертя душі закінчується «Трактат про безсмертя душі», опублікований у 1516 р., за дозволом Церкви, П’єтро Помпонацці, на той момент уже відомим філософом та доктором, котрий, після тривалого викладання в Падуї, з 1512 р. викладав на кафедрі філософії у Болоньї. Крім того, у «Трактаті» автор доходить висновку, що «проблема безсмертя душі — це нейтральна проблема», раціонально нерозв’язна, але яку однозначно можна вирішити божественним одкровенням: позиція агностика, безперечно, неприйнятна для численних богословів, що, як і Тома Аквінський (1221—1274), вважали, ніби безсмертя душі було доказовим, але також ця позиція повністю відповідала тому, що інші богослови стверджували з XIV ст., починаючи з францисканського ченця Дунса Скота (1265—1308).

«Успіх»

Трактату

Насправді, «Трактат» не має форми так званих questiones ad utramque partem, тобто він не структурований, як диспути, в яких філософи середньовіччя та доби Відродження обмежувалися обговоренням аргументів за і проти певної тези «шляхом тренування», не «визначаючи» її в тому чи іншому розумінні. Звичайно, Помпонацці рухається з великою обережністю та досліджує різні концепції людської душі з винятковою діалектичною тонкістю, розкриваючи заперечення та контрзаперечення на кожну з них, але він зовсім не вважає їх еквівалентними, а чітко демонструє , що тільки одна з цих позицій раціонально правдоподібна. Не випадково, що мало хто з його сучасників сумніваються в неминучих результатах його промов. Зокрема, у Венеції «Трактат» відразу потрапляє на вогнище, августинський чернець Амброджо Фіандіно (1462—1531) засуджує Помпонацці за єресь, і тільки завдяки підтримці могутнього кардинала П’єтро Бембо (1470—1547) він уникає серйозних наслідків. Однак йому наказано Львом X (1475—1521, Папа Римський з 1513 р.) переписати те, що він стверджував «проти рішення Собору».

Суперечки тривали протягом більш як півстоліття, часто в надто підвищених тонах: урешті-решт, уже в 1519 р. домініканець Бартоломео Спіна (1479—1547) опублікував гнівний буклет проти «Трактату про безсмертя душі» (Trattato sull’immortalità dell’anima), запропонувавши полемічно перейменувати його в «Про смертність душі» (Sulla mortalità dell’anima).

«Невизначена

природа»

людини

Помпонацці із самого початку оголошує про перехід на суто «природний» рівень аналізу, незалежно від отриманих даних, та бере за відправну точку свого міркування усвідомлення складності людини, що має «невизначену природу» та перебуває в проміжному становищі між смертними і безсмертними істотами. Якщо ця характеристика людини як «багатогранної та такої, що має подвійну натуру», вміщена на межі між тимчасовим і вічним світом, схоже, нагадує ідеї Платона, насправді Помпонацці приділяє мало уваги концепції душі Платона та натомість детально порівнює з трьома основними прочитаннями складного та неоднозначного вчення про душу, запропонованого Арістотелем: Аверроеса, Томи Аквінського та Александра Афродизійського, чиє ім’я рідко згадується, але чий вплив істотний. Більше того, відомо, що після юнацької прихильності до Аверроеса, популярної в Падуї, де він навчався, у Помпонацці був тривалий період переосмислення, що привело його до думки, що принаймні з погляду правильної інтерпретації Арістотеля, морталістична31 позиція найбільш імовірна.

31 Морталізм — думка, згідно з якою смерть тіла означає припинення життя, оскільки життя надто тісно ототожнюється з організмом самим по собі. — Прим. ред.

Критика

Томи

Аквінського

«Трактат» пропонує жорстку критику як позиції Аверроеса, так і Томи Аквінського. Посилаючись на Тому, Помпонацці стверджує, що доктрина єдності інтелекту є філософськи помилковою та неприйнятною на екзегетичному рівні, оскільки приписує Арістотелю ідеї, які він ніколи не сповідував, які вважаються простим «винаходом». Насправді Арістотель, — наполягає Помпонацці, — вчив, що людська думка завжди потребує «образів», які, хоч і нематеріальні, є наслідком нашого чуттєвого досвіду: це означає, що жодна діяльність людської душі не є цілком незалежною від тіла та, отже, що не можна стверджувати, ніби інтелект є безсмертним та його можливо відокремити. Після утвердження цієї аргументації проти Аверроеса, котрий гіпостазує інтелект, роблячи його окремою субстанцією, єдиною для всього людства, Помпонацці легко застосовує її проти самого Томи, який, навпаки, сприймає розумну душу як субстанціональну форму тіла, але стверджує, що це існуюча форма, здатна вижити у своїй індивідуальності після смерті тіла. Хоча Помпонацці й стверджував, що ця позиція правильна, він вважає її виразом християнської віри, що позбавлена раціональної підстави та суперечить арістотелівський думці. Ідея про те, що душа, об’єднана з тілом як формою та здатна пізнавати лише завдяки матеріалам, запропонованим органами чуття, знаходить потім існування окремо від нього, протягом якого вона має когнітивні навички, котрі можна порівняти з навичками небесного Розуму, та, нарешті, після воскресіння плоті повернення назад у тіло є філософськи абсурдним для Помпонацці: це була би «маячня», яку можна порівняти з піфагорійськими «байками» про переселення душ або навіть із популярними легендами про «відьом», які «міняють тіла немов рукавички». Такі різкі судження мають точне пояснення: Помпонацці вважає, що спроба Томи обґрунтувати на основі праць Арістотеля догму безсмертя душі як символічне вираження тенденції «змішувати різні бульйони» філософії і теології, становить найбільший недолік християнської культури з часів середньовіччя.

Душа

між вірою

і знанням

Місце людини в природі та різні «типи» людей

Людський

інтелект

Умілим полемічним ходом Помпонацці намагається підкреслити глибоку подібність між явно протилежними позиціями Аверроеса і Томи Аквінського: вони представляють дві різні версії одного і того самого помилкового «спіритуалістичного» прочитання Арістотеля, яке приписує інтелекту — незалежно від того, чи є він загальним або індивідуальним — окрему і безсмертну долю, що йому не належить і яка піднесла би його в ранг небесних Розумів.