Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

Принцип поступовості природи замислений як ієрархічна структура, що не передбачає розривів, натомість вимагає — згідно з Помпонацці — визнати, що людський інтелект є проміжною формою, яка перебуває на нижчому рівні, ніж інтелекти, повністю відокремлені від матерії, але вище від чуттєвих здібностей: ані повністю занурений у матерію, ані повністю відокремлений від неї людський інтелект не діє через певний орган, але потребує, аби розпочати свою діяльність, «образи», набуті з чуттєвого досвіду. Згідно з Помпонацці, з відомого арістотелівського визначення душі як «першого акту органічного природного тіла» можна зробити лише висновок, дзеркально протилежний висновку Томи: людська душа смертна «в абсолютному значенні» та безсмертна тільки «відносно»; іншими словами, вона не переживе смерть тіла й тому є «по-справжньому смертною», але її можна «неналежним чином» назвати безсмертної, оскільки в розумовій діяльності їй вдається піднятися над матеріальним і зіпсованим світом, пізнати розумний, нематеріальний і вічний світ.

Неоплатонічний відгомін

та особливості поглядів

Помпонацці

Відтак, стає зрозуміло, чому тонкий аналіз арістотелівської концепції душі переплітається в «Трактаті» із загальнішим міркуванням про людину, її місце та функції в космосі. Первинні твердження про «невизначену» й «подвійну» людську природу людини часто стояли поруч із поняттям людської гідності, здатної опуститися до рівня тварини або піднятися до майже божественного існування, поширеним наприкінці XV ст. та на початку XVI ст. філософами, котрі перебували під впливом платонічних та неоплатонічних традицій, таких як Фічіно та Піко делла Мірандола. Хоча відгомін цих тем, безсумнівно, присутній у Помпонацці, проте для нього людина, як і для Піко, не позбавлена природи і тому здатна прийняти будь-яку природу; це істота, яка за природою має проміжне становище між матеріальним і духовним світом, між царством тлінного і нетлінного. За словами Помпонацці, і Аверроес, і Тома Аквінський помилилися, не прийнявши всерйоз арістотелівську тезу про те, що всі чуттєві субстанції складаються з матерії та форми. Однак, якщо думати про людину як про справжню психофізичну одиницю, варто визнати, що душа — це тілесна форма та її інтелектуальні здібності, які, проте, згідно з ідеєю, закладеною в арістотелівській традиції, не потребують жодного органу — є здібностями тіла і ніколи не можуть здійснюватися повністю незалежно від тіла. Людська душа — це просто форма тіла, вона живе та вмирає разом із тілом і діє через нього, тому вона не може бути зведена в чисте недискурсивне знання про окремий розум та Бога, як стверджують ті, хто «звеличує людину», забувши, що вона слабка, матеріальна істота, схильна до насильства з боку природних сил та своїх братів.

Тіло

і душа

Проте, людська душа має «дух» нематеріальності, вона схожа на «богів», оскільки володіє інтелектуальними здібностями і може виконувати свою волю, а отже, представляє найвищу з «матеріальних форм», вищу, ніж у рослин та тварин. Твердо переконаний у тому, що природа — це гармонійний організм, який «розвивається поступово», Помпонацці, однак, кілька разів наголошує, що є тварини, котрі мають інтелект, тоді як безліч людей «мають менший інтелект, ніж багато звірів». Фактично, хоча вони належать до одного людського роду, люди відрізняються один від одного під кутом зору здібностей, функцій, рівня досконалості; і якщо індивідуальні відмінності потенційно нескінченні, можна принаймні виокремити три великі класи, або, краще сказати, три «типи» людей. На найвищому рівні перебувають ті, хто, цілком домінуючи над своїми рослинними та чуттєвими компонентами, «стали майже повністю раціональними» і тому повинні бути «зараховані до богів»; на найнижчому рівні — ті, хто розвиває тільки свою «рослинну і чуттєву частину» на шкоду інтелекту й тому стає «майже звіром»; нарешті, посередині перебувають «чисті» люди — «нормальні», «звичайні», котрі не віддають себе тільки своїм функціям тіла, але не в змозі присвятити себе суто інтелектуальній діяльності, живуть помірно, дотримуючись моральних чеснот».

Створення етики та критика релігії

Варто показати, як Помпонацці знову пропонує тут під новим кутом зору ту елітарність, яка протягом століть була важливим компонентом самосвідомості «професійних філософів», та порушує типові теми філософії Аверроеса, від якої, як ми бачили, він відходить у вирішальному питанні про єдність інтелекту. Саме

ієрархічна та органіцистична концепція суспільства дає йому можливість подолати окремі з найважливіших заперечень проти морталістичної гіпотези. Фактично, після представлення цієї гіпотези — з обережністю, але також із висловлюванням певною мірою його особистої думки — Помпонацці систематично відповідає на аргументи, традиційно висунуті проти неї, зокрема ті, які підкреслюють її серйозні етичні, політичні та релігійні наслідки: оскільки у людини є вроджене бажання щастя та безсмертя, чи можливо, що воно буде марним і ніколи не буде задоволеним? Чи можлива етика для тих, хто не вірить у життя після смерті? Чи не є віра в покарання й винагороди в загробному житті несуттєвою для соціальної згуртованості? Якщо немає потойбічної долі, чому певні люди доводять свій альтруїзм до жертвування власним життям? Надавши «хоча би приблизну» відповідь на подібні питання, Помпонацці не тільки об’єднує елементи філософії Арістотеля та стоїків, а й грає на напруженості, присутній у самій арістотелівській думці, між уявленням про людину як про «розумну тварину», котра досягає вищого щастя шляхом розвитку своїх пізнавальних навичок у житті, повністю присвяченому філософському спогляданню, та уявленням про людину як «політичну тварину», що реалізується в суспільному житті. Відтак, навіть із деякою напруженістю та непослідовністю, Помпонацці закладає основи автономної та «мирської» етики, яка не приймає як необхідну передумову ідею про те, що людина живе заради загробного життя. На його думку, всі люди наділені «активним» розумом, який спостерігає та контролює нижчі продуктивні функції, «практичним» розумом, що знає різницю між добром і злом та управляє моральним життям, і «абстрактним» розумом, який виконує суто когнітивні функції. Тепер «мета людства у цілому полягає в тому, аби мати ці три розуми», але оскільки людина не може досягти такої мети, якщо не зберігає себе, а чеснота потрібна для її збереження. Помпонацці виводить із цього, що мораль — це «загальна людська» мета, необхідна для збереження соціального ладу. Тому всі люди повинні «досконало користуватися практичним розумом» та тільки «відносно» двома іншими. Відтак, мораль — це мета, яку мають поставити собі всі люди і яка може привести всіх до щастя, що досягається через проживання «відповідно до чеснот» та правильного виконання своєї ролі в суспільстві.

Аргументи

Помпонацці

Етика