Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

та віра

Етика

та щастя

Інструменти віри

проти

раціональної

істини

Смертність душі не впливає на досягнення цієї мети, повністю досяжної в земному житті, та не унеможливлює досягнення щастя. Однак, оскільки люди відрізняються одне від одного та не всі так «добре схильні» до пошуку чесноти в собі, страх покарання й сподівання на вічні винагороди відіграють незамінну соціальну роль, позаяк спонукають людей поводитися праведно та поважати правила. Саме тому «законодавці», доктори душ, які прагнуть більше до корисного, ніж до істини, поширили віру в безсмертя душі. Ідеться, однак, — повторив Помпонацці кілька разів, змішуючи ідеї як Платона, так і Аверроеса, — про просту «вигадку», яку можна порівняти з «казками», що їх няньки використовують, аби переконати дітей робити «те, що вони вважають корисним для них». Так Помпонацці, з одного боку, описує надзвичайно песимістичний образ наївного людства, яке — за винятком кількох мудреців, здатних розпізнати реальний стан людини, є закінченим, смертним, вкоріненим у матеріальності, має необхідність бути дисциплінованим через загрозу майбутнього покарання або заспокоюється в надії на блаженство. Водночас він зрештою добровільно або мимоволі ставить під сумнів саму цінність «законів», тобто утверджених релігій, що, як він не забуде наголосити, «всі припускають, що душа безсмертна».

Безсмертя душі

як соціальний інструмент

Помпонацці завершує «Трактат», заявляючи, що він твердо вірить, що душа безсмертна, але повторює, що це неможливо довести за допомогою філософії, а тільки «на основі конкретних інструментів віри». Чи це щира заява, чи простий попереджувальний хід? Чи є Помпонацці фідеїстом, котрий відмовляється видавати догми своєї релігії за раціональні істини, або замаскованим невіруючим? Навряд чи такі питання коли-небудь отримають однозначну відповідь. Зрештою, історики набагато більше зацікавлені наслідками публікації Трактату, ніж особистими переконаннями його автора. Тепер ми знаємо, по-перше, що полеміка навколо цього тексту не вплинула на університетську кар’єру Помпонацці, який продовжував викладати в Болоньї та, аж ніяк не відступаючи, як наказав йому Папа, відповів своїм критикам двома статтями — Apologia (1518 р.) та Defensorium (1519 р.), обходячи правила про філософське вчення, передбачене буллою Apostolici regiminis. По-друге, немає жодних сумнівів у тому, що його оточення, однак, зумовило останні етапи його інтелектуального шляху. У 1521 р., коментуючи De partibus animalium, він заявляє своїм учням, що, оскільки він «потрапив у pelliçaria» (тобто піддався небезпеці бути вбитим заради хутра, як хутрова тварина), він більше не знає, що сказати про долю людської душі.

Спадок

«Трактату»

За рік до того, після завершення складання De incantationibus та De fato, він вирішив не публікувати їх: обидві ці праці серед найвидатніших ідей епохи Відродження будуть опубліковані посмертно в 1556 та 1557 рр. у Базелі, у колах реформованої та дисидентської культури. По-третє, образ релігій як «казок», наділених політичною корисністю, незалежною від їх правди чи омани, справить глибокий вплив на європейську культуру аж до всієї доби модерну: хоч якими були б його особисті наміри, Помпонацці стане протягом століть одним з улюблених авторів ерудованих вільнодумців, атеїстів та теоретиків «обману» релігій.

Див. також: Відродження науки, с. 301;

Наука про життя, с. 452

Нікола Панікі

Роздуми Монтеня про поняття «зв’язок» як філософський та «терапевтичний» спосіб уникнути цілісного та нігілістичного скептицизму класичної філософської традиції, та його пропозиція про природну мораль дають змогу здійснити перетворення традиційного скептицизму на перспективу дискурсу. Якщо людина не має зв’язку з буттям, єдине, чим вона володіє, — це бути, жити, існувати. Його єдиною «сутністю» є відносини з іншими (la relation avec autrui). Концепція історичного антипровіденціалізму дає людині відповідальність за подорож світом та можливість конструювати політичну мораль.

Біографія

Спадок

Монтень народився в 1533 р. у П’єра Екема й Антуанетти Лопес, або де Лупп. Граучо, Герент, Бюшанан, Мюре будуть видатними «наставниками в будинку», а деякі з них — Кордьє, Гувеа та Віне — стануть його вчителями в Гієнському колежі в Бордо, куди він вступить у віці семи років. Він вивчав право, найімовірніше, в університеті Тулузи (1548—1550 рр.). У грудні 1557 р. він увійшов до парламенту Бордо, а на початку 1558 р. зустрівся з Етьєном де ла Боесі (1530—1536) у Палаці Омбрієр (резиденція парламенту), котрий уже написав «Про добровільне рабство» (Servitude volontaire) та з 23 років був радником парламенту з особливим звільненням від зобов’язань від Генріха II (1519—1559). Етьєн де ла Боесі помер у Жерміньяні 18 серпня 1563 р., назвавши Монтеня спадкоємцем «своєї бібліотеки та своїх паперів»; насправді лише її частини. П’ять років по тому, 18 червня, також вмирає П’єр Екем, і Мішель стає паном Монтеня. До того батько довірив йому переклад Сабунде «Природне богослов’я» (Theologia naturalis), який побачив світ у Парижі в 1569 р. (Шодьєр; 1580 р., у 2-му виданні, виправлений «через численні помилки»). Навесні 1570 р. Монтень перебував у Парижі для публікації частини роботи Боесі (1571 р., надрукованій Ф. Морелем). Від шлюбу з Франсуазою де ла Шассень (1565 р.) народилися шість дітей, але вижила тільки Леонор.

Після того як він покидає судову систему, 28 лютого 1571 р. розпочинається його життя у відставці