Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Артур стежив за всім, що відбувалося, затамувавши подих. Ще вчора я був для нього людиною, яка хотіла накласти на себе руки. Зараз я прочитав у його очах упевненість, що в мене є план. 

У мене був план. 

Клацнули наручники, і одна моя рука отримала свободу. Безликий зайнявся другою, і я не проґавив моменту. 

— Вони ж спробують знову вбити Сашу, — звернувся я до президента. — І ви їм це дозволите? 

Антоненко сторопів від того, що мені відомо й про Сашу. Цієї пари секунд мені вистачило. 

Кажуть, у мить найбільшої небезпеки тіло навіть нетренованої людини здатне на рекорди, яким позаздрять і олімпійські чемпіони. Я різко розвернувся — при цьому наручники ледь не порізали мені зап’ястя — і пожбурив Безликого на президента. З ніг я його не збив, але кількох митей, на які заґавився цей псюра, мені вистачило, щоб пірнути за труби з жерстяними дашками. 

Безликий лайнувся. 

— І що далі? — вигукнув він і рушив у мій бік, але господар утримав його за плече, як пса — за повідок. 

— Едеме, ви знаєте про момент, коли помирає надія? Це якраз той момент, — у ньому змагалися лють і цікавість. — У вас немає телефону викликати допомогу. У вас немає зброї захищатися. Вас ніхто не шукає. Усі виходи замкнені, а біля єдиного відчиненого чергують Гарда і моя охорона, яка не пустить сюди навіть агентів спецслужб, якщо вони сюди заявляться. Тут не чути ваших криків, і ніхто тут не додумався встановити прослуховування. І навіть постріл сприйметься хіба що як автомобільний пук. Отож ця комедія, Едеме, була ні до чого. Умерти в польоті чи від пострілу — ось ваш єдиний вибір. 

Що він міг знати про те, як умирає надія? Про момент, коли стоїш біля дзеркала з пістолетом у руці — не впізнаний коханою жінкою, почувши вирок лікаря, не зумівши врятувати людину, яку обіцяв захистити, не знайшовши відповіді на запитання, який малюнок ти залишиш на полотні життя, — а потім виявляється, що надія помирала раніше, ніж їй це належало. 

Але сумніваюся, що таке почуття було знайоме президентові Антоненку. 

Я зробив те, що збирався, а потім визирнув у щілину між трубами. Сонце за моєю спиною не давало президентові змоги мене роздивитися, а відтак — прицілитися, — сьогодні Геліос був у моїй команді. 

— Я біг не заради порятунку, а щоб спокійно поговорити. Під пістолетом не може бути рівноцінного діалогу, а я, так само, як і ви, хотів би почути відповідь на одне запитання, яке мене непокоїть. 

Я говорив неголосно, розраховуючи, що президент підійде ближче, і той справді ступив кілька кроків у мій бік. 

— Ну, давайте поговоримо, — він опустив пістолета. 

Я витягнув руки над головою, наче людина, яка збирається впасти на коліна для молитви, і вийшов на пів кроку з укриття. Достатньо і для повноцінного діалогу, і для того, щоб шмигнути назад, якщо ворог вирішить прицілитися. 

— Ну то що ж, почну я. Я знаю про зустріч, яка у вас була: президент Антоненко, голова його адміністрації Гарда й найбільш наближений олігарх — Хижняк. Ви обговорювали соціологічне опитування, яке не залишало вам шансу навіть на вихід у другий тур президентських виборів, якщо не станеться дива. І тоді один із вас гіпотетично припустив, що об’єднати виборців довкола президента зміг би гучний терористичний акт. Хто озвучив цю ідею, пане президенте, ви чи голова вашої адміністрації? 

Президент контролював свою міміку. Якщо моє знайомство з інформацією і здивувало його, то він цього не виказав, як комп’ютер останнього покоління, намагаючись вирахувати «в умі», хто і яким чином міг дізнатися цю правду. Він не поспішав відповідати, але в такому разі і я мовчатиму. 

— За ідеї в нашій команді відповідає голова адміністрації, — нарешті сказав Антоненко. 

— Можливо. І Гарда перейшов од слів до справи. Я знаю, що вибуховий пристрій закладений. Він на стадіоні «Олімпійський», прямо під сценою. І ви збираєтеся підірвати його сьогодні під час концерту. Уся сіль ситуації в тому, що ви, пане президенте, під час вибуху дивитиметеся концерт із віп-ложі. Шанси постраждати у вас будуть мізерними. При цьому глядачі після вибуху розбіжаться, очікуючи другої бомби, але не ви. Як справжній лідер нації ви спуститеся вниз — допомогти пораненим і винести вбитих. Ви матимете чудовий вигляд в об’єктивах. А покинувши нарешті стадіон, оголосите війну терору. 

Президент не підхопив моєї гри. 

— Гм, цікава вигадка, — сказав він. — Хто ще вірить у цю казку? 

— Пане президенте, — я з докором похитав головою. — Тут більше нікого немає, тому припиніть клеїти дурника. Там усе у ваших відбитках. Ви ж були на стадіоні, під сценою, цієї ночі. Уже не кажучи про залишений там ціпок, який ви вчора помилково винесли з моєї палати, — це легко можна перевірити по камерах спостереження в лікарні. 

— Що за дурниця? — втрутився в наш діалог Безликий. — Я гарантую, там усе чисто, — запевнив він президента. 

— Боюся, ваш президент вас трохи підставив. 

Антоненко відповів не відразу. Я вже вирішив, що він не пояснюватиме нічого підлеглому. Але Безликий був уже більше ніж підлеглий — він став спільником, і крапля його сумніву могла кислотою роз’їсти президентські плани. 

— Я не знаю, чому я там опинився, — тепер президент відповідав уже Безликому. — Зараз здається, наче все було в тумані. Сподівався спитати в нього, — він тицьнув у мій бік дулом пістолета, і я відразу ж сховався за труби. — Але навіть якщо мої відбитки знайдуть після вибуху, хто ж подумає мене дактилоскопувати? Ніхто не знімає пальчиків у президентів. І потім, коли натовп розбіжиться, я спущуся вниз і допоможу виносити поранених. Пам’ятаєте, як Штірліц пояснив появу своїх відбитків на валізі радянської піаністки? 

Безликий пам’ятав. 

— Завжди можна сказати, що ви залишили їх, коли переносили поранених. 

— Саме так, — президент дочекався, доки я знову з’явлюся з-за труб. — Але я не розумію, Едеме, якщо ви все знаєте, навіщо поспішали на стадіон, а не подзвонили в поліцію? Сподівалися самостійно знешкодити бомбу і стати героєм? 

— Я не сапер, — відповів я. — Я повідомив би в поліцію, але спершу мав забрати свій ціпок, бо ж ви залишили його під сценою, поруч із вибуховим пристроєм. 

— Злякалися, що там знайдуть не тільки мої відбитки, а й ваші? 

Схоже, він справді не вірив, що я три дні пробув у комі. Не здивуюся, якщо президент припускав: усе, що відбулося з ним учора, — це частина якоїсь спецоперації. 

—