Читати книгу - "Інфеністи 5: Без каяття, Арія Вест"

Вони от-от порвуться сюди…

Обличчя Гіон скривилось від усвідомлення того, що вона зовсім не знає, що робити. Мама Фести, скоріше за все мертва, як і всі, хто намагався захистити цей замок. Сьогодні пірати натворили у місті хаосу. Якщо вони зараз утечуть із Фестою, то більше сюди не повернуться. Їхньому безтурботному життю кінець.

Однак… вона прямо зараз може у ньому дещо змінити. Мей… увесь цей час для Фести саме вона завжди була на першому місці. І навіть зараз. Вона віддала їй своє взуття, аби та не замерзла. А сама навіть не подбала про те, аби взутись, хоча могла це зробити…

Гіон вагалася. Мей от-от відключиться. Із нею вони далеко не втечуть.

Але, якщо вона залишить її тут, пірати вб’ють її. Або, що гірше, заберуть у полон.

А ще, якщо вона зробить це, Феста ніколи не пробачить їй. Вона не стане слухати нічого подібного на «пірати увірвались, я мусила утікати»…

Ні. Вона не може так зробити. Наскільки б вона не ненавиділа Мей, вона не така. Вона не може залишити її тут.

А тому, не ставши більше вагатись ні секунди, Гіон підхопила Мей під руку і потягла до вікна.

Спустити п’яну Мей було справою іще тієї важкості, та Гіон і Фесті вдалося це зробити. Норвежка вибралася із спальні якраз в ту мить, як розлючені пірати прорвалися всередину.

― Вони утікають! За ними! За ними!

Частина піратів рвонула назад до дверей, але один із них, вочевидь, головний, прокричав:

― Не туди, дебіли! Вниз! Лізьте вниз! ― показав він на «канат» із зв’язаних простирадл, ковдр і іншого.

― Скоріше, утікаймо! ― закричала Гіон, хапаючи Фесту під руку.

Та проблемою стало те, що Мей не могла швидко пересуватись. Феста зібралась посадити її собі на спину, але Гіон тут же заборонила:

― Я це зроблю.

Феста різко округлила очі.

― Швидше, саджай її мені на спину, давай! ― поквапила її норвежка. ― Пірати от-от спустяться!

І Гіон виявилась права. Їй вдалося досить вправно нести п’яну Мей на спині і при цьому навіть бігти. Феста повела їх у поле, адже, за її словами, там було найлегше сховатись.

Дівчатам вдалося відірватися, мабуть, тільки тому, що тупоголові пірати почали злізати по «канату» цілою купою, і він не витримав. Ліжко зрушило з місця, придавивши одного з них, а решта з переляку попадали обличчям в землю.

― От нездари! ― заволав ватажок, зі злості обрубуючи «канат» шаблею і переступаючи через пораненого від удару ліжком пірата.

Не ставши чекати, поки той прийде до тями, чоловік вийшов через гардеробну у коридор.

Дівчата в той час пробиралися крізь траву, котра висотою сягала вище їх зросту.

― Відірвались? ― запитувала Феста, озираючись.

― Здається, так…

Гіон зупинилась, опускаючи Мей на землю. Та, здається, почала потрохи приходити до тями і навіть щось розуміти.

Вперше за весь час погоні Феста замислилася вголос:

― Мама… якщо вони прорвалися у замок, значить, мама…

Гіон поспішила її заспокоїти, торкнувшись плеча:

― Зараз не час, Фесто, та й ми не знаємо напевно…

То все були просто слова. І одна, і друга прекрасно знали, як було насправді. Від усвідомлення цього на очах вічно радісної Фести проступили сльози:

― Не таким я очікувала зустріти цей день…

― Ну ж бо, ― підійшла до неї Гіон, аби обійняти однією рукою. ― Нам треба поквапитись. Нам пощастило, що ці придурки тупі, але це не означає, що це всі пірати, які є в місті.

Феста на диво швидко заспокоїлась, витираючи сльози рукавом:

― Так-так, ти права… нам треба йти.

Вона зібралась узяти Мей під руку, аби та змогла рівно йти, як Гіон її окликнула:

― Стій.

― Що? ― здивованим і дуже розгубленим поглядом зиркнула на неї Феста. Від усіх цих подій вона уже була нездатна на чомусь акцентувати…

Гіон похапцем зняла із себе чоботи і простягнула їх Фесті:

― Взуйся.

Феста перевела погляд на чоботи, але в її погляді нічого не змінилось. Вона поглянула на Гіон так, наче не хотіла одягати їх зовсім не через те, що злякалась, що через неї мерзнутимуть її ноги, а через те, що була просто виснажена усією ситуацією, що їх спіткала.

Гіон майже беземоційно кинула:

― Ти ходила з дідом на полювання, але я… я до двадцяти років жила в лісі. Моє тіло більш витривале, ніж твоє. Ти застудишся і не зможеш утікати.

Феста продовжувала свердлити подругу багатозначним поглядом, а тоді, опісля хвилини, схоже, просто піддалась фактам, бо підсунула чоботи до себе, сіла на траву і взялась їх взувати.

Піднявшись, Феста втупила погляд униз і промовила ледь чутно:

― Дякую.