Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

— Що ж, пане, наймете людей? — пита покійно Кирило.

— Нащо наймати? Поки вони в мене в руках, то і самі окопають.

— Ні, пане, вони так не схотять.

— А не схотять — найму! — рішив Колісник. — За їх гроші і найму.

— За двісті трудно найняти.

— Яких двісті? Двісті получив, а ще триста.

— Тих, пане, навряд чи получите.

— Чому?

— Ні з чого брати.

— Знайдеться. Коли нагнуть, то знайдеться. Як опишуть хати та грунти, то заплатять.

— То тоді, пане, чи й ми тут усидимо.

— Чого усидимо?

— Так. Голому, кажуть, розбій не страшний. Запалять так колись, що не похопимся і з душею вирватися.

— Та ну, не лякай! На паліїв є тюрма, є Сибір, є й шибениці!

— Та й те, пане, що тоді від крадіжки не вбережешся. Все, що можна тільки буде украсти, украдуть.

— А очі нащо?

— Та очі є, та що ти поробиш з ними проти такої сили! Ти на двоє дивишся, а вона на двадцятеро.

— Не вірте, паночку! — знову, як потайна собака з-за причілка, кинулася, гаркнула Оришка. — Не буде нічого. Сміло наймайте Кравченкові та Вовкові. То поважні люди, хазяїни, а то — сміття. Розбишаки, шибеники!

— А он же, бач, твій чоловік не рає, — усміхнувшись, одказав Колісник.

— І він бреше, паночку, хоч він і мій чоловік! — не видержала Оришка.

— От і не дурна ж ти? — покійно обізвався Кирило з-за вікна. — Ще я тебе мало вчив, а ти й досі дурною зосталася. Де б за чоловіком руку тягти, а ти йому брехні завдаєш. А все через те, що дурна. Хоч і кажуть, що ти відьма, і бояться люди тебе, а я прямо скажу — дурна, дурна, як чіп, та й годі! Це бачите від чого, пане, вона узлилася на слобожан. Торік була засуха. Люди справді мають її за відьму, хоч вона така відьма, як я вовкулак. Ну, ото, як засуха була, то вони й толкуються: це, певно, відьма покрала росу з неба, давай її викупаємо. Спіймали її раз та й укинули у ставок. А вона ото узлилася та й мститься ото.

Колісник так і приснув:

— Так ти і в ставку жаб полохала?

— Брешеш, поганцю! Брешеш, вонючий, смердючий! І не кидали у ставок, а тільки водою облили, та й годі. Далася б я їм, бісовим шибеникам, укинути себе? Я б їм очі видрала!

— Та хто тебе знав — чи кидали тебе, чи облили водою. Тільки вернулася ти додому, як хлюща, мокра.

Оришка аж посиніла з серця. Раз посиніє, вдруге позеленіє. Стоїть, труситься, очі палають, як углі. А Колісник аж за боки береться — регоче. Усміхнувся і Кирило за вікном. Оришка побачила, як кішка, стрибнула до вікна, плюнула прямо межі очі і мерщій вибігла з хати. Колісник упав і покотився по долівці… аж стогне, аж посинів, ніяк не вдержиться від реготу. «Хо-хо-хо, хо-хо-хо!» — глухо розкочується по хаті, а з-за вікна Кирило собі здержує регіт.

Одна Христя понуро дивилася на все те. У самому глибі її жалісливого серця гострим ножем поверталася пекуча туга. Перед очима у неї одно стояли слобожани, обірвані, нечисті, невмиті. На колінах гнулися вони перед багатим Колісником, котрий кепкував з їх, а накінці ще і вигнав з двору. Спершу їй тільки шкода їх було, своїм жіночим серцем вона жаліла провинників. Тепер, після Кирилових переказів та Оришчиного гарчання, вона побачила, що вони і не винуваті… Їй тільки приманячилося її давнє, уздрівся Грицько Супруненко, що за малим і великим в'яз до її матері… І ці Кравченко та Вовк такі ж, як і Супруненко, собаки. «Багатирі, хазяїни», — каже Оришка. Та на чуже заздрі; їм замуляли ті городи, котрими селяни володіли, котрими який-небудь бідолашний годував сім'ю свою. Нащо йому? Він не розживеться з їх, а Кравченко та Вовк розживуться… Важкі та тяжкі думки окривали її голову, тоді коли Колісник качався по хаті з реготу. Яким він здався їй гидким, цей запанілий різник, кепкуючий з людського горя… а вона ж повинна його обнімати та пригортати… якою злою та уїдливою ця стара відьма Оришка, плюючи в очі своєму чоловікові за те, що той розкрив правду… Господи! і це люди! Собаки — так гризуться за недогризену кістку. Христя переживала за ту хвилину більш, ніж за увесь свій вік молодий. Не краскою сорому, а бліднотою немочі та страждання покрилося її молоде свіже лице, ясні очі мерхли під натовпом важких думок, а в серці гірка та неодрадна туга заводила свою пісню… Невеличка зморшка скочила на її лобі та там і закаменіла.

Не швидко Колісник одійшов від свого реготу, не скоро одігнав Кирила від вікна, наказуючи йому переказати Кравченкові та Вовкові, щоб безпремінно прийшли і як можна скоріше, бо він швидко повинен виїхати по службі, а Христя одно сиділа понурившись.

— Чого се наша доня засумувала так? — стаючи проти неї і весело заглядаючи у вічі, спитав Колісник.

Христя глянула на його своїми понурими очима і, опустивши, важко зітхнула.

— По кім се так важко зітхаєш? Чи не за губернією засумувала? Бач, як надула свої губи? намурмосилася? Пішла б краще в садок, подивилася по видноті на се місце, де ціле літо прийдеться літувати, ніж отут тумою туманієш.

Христя зірвалась, було, йти.

— Іди, іди. І я не забарюся вийти, — сказав Колісник.

Христя зупинилася.

— Я ще не вмивалась, — згадала вона і, не дивлячись на Колісника, підійшла до стула, на котрому стояла миска з водою, начала умиватися.

— І не нарядилася? — зло зиркнувши на неї, спитав Колісник.

— І не нарядилася, — з неменшим злом одказала Христя.

Колісник зразу почервонів.

— Чи ви сьогодні не зговорилися, бува, мене сердити? То кому-кому скрутиться, а куцому змелеться, — сваркою додав він і, сопучи, пішов з світлиці у кімнату.

Христя умилася і, не розчісуючись, накинула платок на голову і мерщій вискочила з хати.

Сонце і геть-то піднялося; туман розходився по лісу, осідав на траву золотою росою. Повітря прозоріло, поміж золотим морем сонячного світу темними плямами лежали тіні по землі; роса на тих місцях, наче срібло, біліла. Ставок унизу, мов скло, блищав, і димарі на слободі закурилися. Сизий димок вистилав горою. Доносився глухий людський гомін…