Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Щиголь 📚 - Українською

Читати книгу - "Щиголь"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Щиголь" автора Донна Тартт. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 128 129 130 ... 275
Перейти на сторінку:
й від самих себе.

Франсуа де Ларошфуко

Розділ VII

Крамниця за крамницею

І

Коли мене розбудив гуркіт вантажівок, що вивозили сміття, я відчув себе так, ніби мене перекинуло в інший всесвіт. Горло мені пекло. Лежачи дуже тихо під стьобаною ковдрою, я вдихав темне повітря, просякнуте сухою ароматичною сумішшю і спаленим у каміні деревом, змішаними з дуже слабкими пахощами живиці, смоли та лаку.

Якийсь час я там лежав. Поппера, який спав клубочком у мене в ногах, тепер ніде не було видно. Я заснув у своєму дуже брудному одязі. Нарешті, підштовхнутий гострим нападом кашлю, я сів, натяг поверх сорочки светр і помацав рукою під ліжком, аби переконатися, що наволочка з картиною досі там, тоді поплентався по холодній плитці до ванної. Моє волосся зсохлося ковтунами, які годі було розчесати гребінцем, і, навіть коли я намочив його водою й розчесав знов, одне пасмо так переплуталося, що я врешті полишив марні спроби й ретельно відтяв його іржавими ножицями, які знайшов у шухляді.

Христе Боже, подумав я, відвертаючись від дзеркала, щоби чхнути. Я не дивився в дзеркало протягом тривалого часу й тепер майже не впізнав себе: синець на щелепі, підборіддя, вкрите вуграми, обличчя прищувате й розпухле від холоду, очі також розпухлі, стулені й сонні, що надавали мені вигляду німого й нечистого на руку хлопця, який уникає ходити до школи. Я був схожий на вихованця якоїсь секти, що його місцеві копи витягли з підвалу, де було складено зброю та сухе молоко.

Було вже пізно: дев’ята ранку. Вийшовши зі своєї кімнати, я почув вранішню програму класичної музики Нью-Йоркського радіо, твори з каталогу Кьохеля, наркотичний штиль, знайомий голос диктора, те саме мурчання в ефірі, під яке я стільки ранків прокидався в нашій квартирі на Саттон-плейс. На кухні я побачив Гобі, що сидів за столом із книжкою.

Але він не читав. Він дивився через кімнату. Коли побачив мене, то стрепенувся.

— Ага, ось і ти, — сказав він, піднявшись на ноги й намагаючись прибрати купу пошти та рахунків, щоб я міг сісти. Він був одягнений для роботи в майстерні: вельветові штани з продавленими коліньми та старий светр торфяно-брунатного кольору, посічений дірками від молі, а висока лінія його нової короткої стрижки робила його схожим на мармурового сенатора, зображеного на обкладинці підручника латини Гедлі.

— Як твоє самопочуття?

— Дякую, добре.

Голос у мене був хрипкий, скрипучий.

Він знову зсунув брови й пильно подивився на мене.

— Святий Боже! — сказав він. — Зранку ти каркаєш, наче ворона.

Що він хотів мені цим сказати? Спаленівши від сорому, я протиснувся на стілець, який він для мене звільнив, і — надто спантеличений, щоб зустрітися з ним поглядом, — спрямував очі на книжку, яку він тримав у руках: потріскана шкіра, «Життя й листи» якогось лорда, старий том, що, либонь, дістався йому з розпродажу маєтку, де порядкувала місіс така-й-така-то з Покіпсі[117], зі зламаним стегном, без дітей, все дуже сумно.

Він налив мені чаю, підсунув тарілку. Намагаючись приховати дискомфорт, я нахилив голову й устромив зуби в тост — мало не вдавився, горло дерло так, що я не міг нічого проковтнути. Я відразу потягся до чаю і зробив це так швидко, що розлив його на скатерку й незграбно заходився витирати її.

— Облиш, це пусте, ось візьми…

Моя серветка промокла наскрізь; я не знав, що робити з нею; розгублено впустив її на свій тост і засунув пальці під окуляри, щоб витерти очі.

— Пробачте мені, — бовкнув я.

— Пробачити тобі? — Він дивився на мене так, ніби я запитав у нього, як дійти до не дуже знайомого мені місця. — Про що ти говориш?

— Будь ласка, не проганяйте мене.

— Що ти кажеш? Проганяти тебе? Куди ж ти підеш? — Він низько опустив свої окуляри-півмісяці й подивився на мене поверх них. — Не говори дурниць, — сказав він жартівливим напівроздратованим голосом. — Куди я можу тебе прогнати, крім ліжка? У тебе такий голос, ніби ти захворів на чуму.

Але його поведінка не переконала мене. Паралізований спантеличенням, докладаючи всіх зусиль, щоб не заплакати, я виявив, що дивлюся невідривним поглядом на те місце біля печі, де колись стояв кошик, у якому спав Космо.

— Атож, — сказав Гобі, коли побачив, як я дивлюся на порожній кут. — Ось тобі ще один приклад. Був уже глухий, як пень, мав три або чотири напади на тиждень, але ми хотіли, щоб він жив вічно. Я ридав, як дитина. Якби мені сказали, що Велті відійде раніше за Космо, я ніколи в це не повірив би — адже він протягом усього свого життя носив його до ветеринара. Послухай-но, — сказав він зміненим голосом, нахилившись і намагаючись зазирнути мені у вічі, тоді як я сидів безмовний і жалюгідний. — Вище носа! Я знаю, тобі довелося витерпіти багато, але немає жодної потреби згадувати про це тепер. Вигляд у тебе дуже кепський — атож, дуже кепський, і — будь здоровий! — він поморщився, — не випадає сумніватися, ти наковтався якоїсь гидоти. Але не переживай — усе буде гаразд. Повертайся в ліжко, а потім ми все з тобою обговоримо.

— Я знаю, але, — я відвернувся, щоб здушити в собі мокре, булькітливе чхання, — мені нема куди йти.

Він відхилився назад на стільці: чемний, уважний, дещо запилюжений, можна сказати.

— Тео, — запитав він, притуливши пальця до нижньої губи. — Скільки тобі років?

— П’ятнадцять. П’ятнадцять із половиною.

— І, — він, здавалося, міркував, як про це запитати, — що ти скажеш про свого діда?

— Ох! — промовив я безпорадним голосом, після паузи.

— Ти з ним розмовляв? Він знає, що тобі нема куди йти?

— Нехай йому чорт, — вихопилося з мене; Гобі підняв руку, щоб заспокоїти мене, — мовляв, не переймайся, все гаразд, — ви не розумієте. Я не знаю, чи він має Альцгеймера, чи щось інше, та коли вони зателефонували йому, він навіть не попросив покликати мене до телефону.

— Отже, — Гобі важко сперся підборіддям на руку й подивився на мене скептичним поглядом шкільного вчителя, — ти з ним не розмовляв.

— Ні, тобто особисто не розмовляв, там була жінка, яка намагалася допомогти мені.

Подруга Ксандри Ліза (яка співчутливо всюди ходила за мною, лагідно, але вперто висловлюючись, що «родину» слід попередити) прилаштувалася в кутку в якусь хвилину й набрала номер, що його я їй дав, але потім відійшла від телефону з таким обличчям, що, подивившись на нього, Ксандра засміялася, єдиний раз за той вечір.

— Жінка, яка намагалася допомогти тобі? — сказав Гобі, порушивши мовчанку,

1 ... 128 129 130 ... 275
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щиголь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Щиголь"