Читати книгу - "Щиголь"

— Тобто я хочу сказати… — Я витер обличчя долонею; кольори на кухні були надто інтенсивними; у голові мені паморочилось, і я не міг контролювати її. — Я думаю, Дороті взяла слухавку, й Ліза повідомила, що сталося, без будь-яких коментарів, вона така, й не почула у відповідь ані «Не може бути!», ані «Що з ним сталося?», ані «Який жах!», Дороті просто сказала їй: «Зараз я його покличу», і потім мій дід підійшов, і Ліза розповіла йому про автокатастрофу, він її вислухав, а тоді сказав, що йому сумно про це почути, але дуже спокійним тоном, як розповіла Ліза, він не сказав ані «Що я можу зробити?», ані «Коли буде похорон?», ані чогось подібного. Лише, мовляв, «Дякую за повідомлення, воно для нас дуже важливе, до побачення». Мабуть, даремно я їй не сказав, — додав я нервовим голосом, коли Гобі не відповів, — що вони не любили мого батька, справді, не любили — Дороті була йому мачухою, і вони зненавиділи одне одного з першого дня, але він також ніколи не був у добрих стосунках із моїм дідом Декером…

— Гаразд, гаразд, заспокойся…

— …я хотів сказати, мій батько, певно, чогось накоїв, коли був малим хлопцем, це вплинуло на їхні взаємини, його заарештували, але я не знаю за що — справді не знаю, — але його батьки не хотіли мати з ним нормальних стосунків, відколи я пам’ятаю, і вони також ніколи не хотіли нормально ставитися до мене…

— Кажу тобі, заспокойся. Я не намагаюся…

— …бо, присягаюся, я майже ніколи з ними не зустрічався, я їх справді не знаю, але вони не мають причини ненавидіти мене — щоправда, мій дід тип не вельми приємний, і моєму батькові від нього діставалося…

— Цить, цить, не розповідай далі. Я зовсім не хочу натиснути на тебе, просто хочу довідатися про дещо — ти мене послухай, — сказав він, відмахуючись від моїх слів таким помахом руки, яким проганяють зі стола муху.

— Адвокат моєї матері тут, у місті. Ви погодитеся піти до нього зі мною? Ні, — збентежено кинув я, побачивши, як зсунулися його брови, — це не просто адвокат, а той, який наглядає за моїми грішми. Я розмовляв із ним по телефону. Перед тим як поїхав звідти.

— Ну й морока з цим собакою, — сказала Піппа, сміючись, вона зайшла, червонощока від холоду. — Він що, ніколи автомобіля не бачив?

Яскраво-руде волосся, зелена вовняна шапка; побачивши її в яскравому денному світлі, я пережив таке відчуття, ніби хтось вилив на мене відро холодної води. Вона трохи накульгувала, мабуть, унаслідок нещасного випадку, але в її ході була легкість коника-стрибунця, щось схоже на витончений початок танцювального па; і вона була закутана в стільки шарів одягу, щоб захиститися від морозу, аж була схожа на маленький барвистий кокон із ногами.

— Він нявкав, як кіт, — сказала вона, розмотуючи один зі своїх багатьох шарфів, тоді як Попчик танцював біля її ніг, закусивши зубами кінець свого повідка. — А він завжди так по-чудному скавучить? А коли його проминає таксі, він злітає в повітря, і я тримаю його на повідку, наче повітряного змія. Люди безтямно реготали, дивлячись на його стрибки. До речі, — вона нахилилася, звертаючись до собаки й погладжуючи йому голову суглобами пальців, — тобі вже треба прийняти ванну, чи не так? Це мальтійська болонка? — запитала вона, піднявши голову.

Я кивнув, з усієї сили притискаючи долоню до рота, щоб придушити в собі «апчхи».

— Я люблю собак. — Я майже не чув, що вона каже, такий був ошелешений тим, що вона дивилася мені просто у вічі. — У мене є книжка про собак, і я запам’ятала всі їхні породи. Якби я схотіла тримати великого пса, я вибрала б ньюфаундленда, схожого на Нану в «Пітері Пені», а у випадку малого собаки я часто змінювала думку. Мені до вподоби всі маленькі тер’єри — особливо джек-рассели, вони завжди поводяться так кумедно й приязно на вулицях. Але я знала також чудового басенджі. А одного дня мені пощастило зустріти по-справжньому чудового пекінеса. Дуже й дуже маленького і дуже розумного. У Китаї ними володіли лише аристократи. Це дуже стародавня порода.

— Мальтійці теж порода дуже давня, — прохрипів я, радий, що можу додати до розмови цікавий факт. — Їх знали ще в Давній Греції.

— Тому ти й обрав мальтійця? За його стародавність?

— Умгу… — Мене душив невтримний кашель.

Вона казала щось іще — собаці, а не мені, — але мене опанував черговий напад чхання. Гобі швидко схопив перше, що трапилося йому під руку, — серветку зі столу — й тицьнув мені.

— Гаразд, гаразд, досить, — сказав він. — Мотай до ліжка. Ні, ні, — сказав він, коли я спробував повернути йому серветку. — Тримай її в себе. А тепер скажи, — запитав він, дивлячись на мою зіпсовану страву на тарілці, розлитий чай і розмоклий тост, — що тобі зготувати на сніданок?

У перервах між чханнями я суто по-російськи (наука від Бориса) стенув плечима: будь-що.

— Ну то гаразд, якщо ти нічого не маєш проти, то я зготую тобі вівсянку. Вона легко проходить у горло. Ти маєш якісь шкарпетки?

— Угум.

Піппа була заклопотана собакою, гірчичного кольору светр і жовте, як осіннє листя, волосся та інші її барви змішувалися з кольорами кухні: смугастими яблуками, що лежали на жовтій мисці, сріблястим блиском коробки з-під кави, в якій Гобі тримав пензлі.

— А піжама в тебе є? — далі запитував Гобі. — Немає? То я пошукаю, може, знайду тобі щось із одягу Велті. А коли ти скинеш із себе своє лахміття, я віддам його в прання. А зараз іди-но ти в ліжко, — сказав він, плеснувши мене по плечу долонею так несподівано, що я підстрибнув.

— Я…

— Ти можеш залишатися в мене, поки захочеш. І не турбуйся. Я піду з тобою побачитися з твоїм адвокатом, усе буде гаразд.

ІІ

Тремтячи, з гудінням у голові я пройшов темним коридором і заліз під ковдри, важкі й холодні, як лід. Кімната пахла вологістю, і хоч у ній було на що подивитися — двійко теракотових грифонів, вікторіанське гаптування стеклярусом, навіть скляна куля — темно-брунатні стіни, їхня глибока структура, схожа на порошок какао, знову й знову наповнювали мене відчуттям голосу Гобі й пам’яттю про Велті, ця дружня брунатність проникала в мене й говорила до мене дружнім старомодним тоном, так що у вогняному потоці лихоманки я відчував себе огорнутим і заспокоєним їхньою присутністю, тоді як Піппа відкидала