Читати книгу - "День гніву"

кожний стогін. Пошкодуєте ще, панове старости, пошкодуєте ще, панове комісари коронні, панове гетьмани українні, о пане-ляше, пожалуєш іще…»). Внутрішній монолог Богдана Хмельницького, породжений смертю сина Остапа та викраденням дружини, є психологічним засобом, що сприяє зображенню героя ніби збоку. За допомогою сповіді, викликаної відчуттям провини, герой обмірковує свої вчинки чи бездіяльність, аналізує найперші рухи душі в моменти відчаю («Остапе, сину мій, Остапе мій золотий!.. Та ж ніжками маленькими бігав ти по подвір'ячку, а гуси біле своє губили пір'я, аж до суботівської церкви, там, на кручі, бігав-єси, побігав, ловив бабине літо. І сміявся до квіття, що вишивали царину. Бодай же той пес, що клав пугою на твоє тіло сині пруги, не діждав неділі. Бодай же пекельною мукою, безжальним залізом розвернули йому груди, що він твого дитячого стогнання й прошення не слухав. Бодай колом зав'язло йому плюгаве слово, що ним тебе гадав споганити, гаспид»).

До реальної оповіді героя органічно вплетені елементи умовності, що дає можливість найяскравіше та найемоційніше передати історію у формі спогадів. Завдяки цьому художньому прийому Ю. Косач періодично нагадував читачеві про людей, сцени, ситуації, ідеї, що мають особливе значення. Деякі спогади Богдана Хмельницького перетворюються на картини-лейтмотиви («Але душею буря метеляє, як стебелинкою, вивертає з корінням мозок. Вогневиця палить мене, як же й палить, жилами біжить, жене полум'яні струмені, трясе мною, як літавиця. Ой, упав би до сирої землі, як до матінки, питався б її поради: за що бо мені такеє? Чи не достойний я був тихого раювання, Господи?.. Чи не гризли мені перегуби рук іржаві кайдани й на ногах кайдани, а важенні, а важенні, а так я був до галери прикутий. Плечі ятрились від ран, мила їх, гірко полоскала морська вода солона, а сонце доймало пеклом, а чи ж вітер не в'ялив мене, невольника?»). Згадуючи, свідомість героя дедалі більше занурюється у минуле, оповідь ускладнюється. У творі виникає своєрідний синтез невласне-прямої мови з елементами внутрішнього діалогу, куди включено репліки інших персонажів, звернення до відсутнього співрозмовника («Олено, моя Олено… П'яна моя голова, контентували мене курінні, заливали моє горе огневицею, й сиджу я тут, от і старший сиджу, Хмельницький, аж посивів у війнах, а над сагою нуджу білим світом, і горить він мені криваво в страшних очах моїх»).

Митець у «Дні гніву» виразно показав, як складно відображається світ у свідомості героя, викликаний прагненням помсти («За Остапа, за Олену. Випущу, як орлят, козацтво. Рвуться молодці, мов пси на ланцюгу. Не пущу, поки час не прийде. Дорого ж знати час, о, й дорого. Хміль минає… Тихо, тут зовсім тихо, як у Суботові біля млина… Хороше в Суботові, хороше напровесні. Вишні зацвітуть. Біло скрізь, снігово…»).

Орієнтація на історичне вирішення життєвих ситуацій і конфліктів, у свою чергу, додає роману інтерпретаційного виміру. Соціально-психологічна детермінованість героя визначила сакральний зв'язок між людиною та Богом («Олено, Олено моя. Прокипіла туга моя аж до глибу серця, прокипіла до дна моєї душі. Руки твої цілую, білі руки, нагідочко, впаду до твоїх ніг… Боже, вернеш Ти мені її? У печери навколішках піду, славу воздам Тобі важенними свічками, як ніхто не воздавав ще, церкви поставлю муровані, львівськими майстрами розписані, верни мені їх, Створителю… Остапе мій, золотий сину… Один Ти лиш, Боже, Душе преблагий, владен, не король, не наш убогий король Владислав…»).

Як і творці експресіоністичних полотен, Ю. Косач у романі «День гніву» вдало використав своєрідний монтаж різноманітних вражень. Відтак чимало подій та явищ дійсності, розділених у часі та просторі, завдяки монтажу настільки зближуються, що створюється ефект одночасності й одномірності того, що відбувається. Так, у творі за допомогою монтажу відтворено специфіку сприймання Богданом Хмельницьким навколишньої дійсності. На підставі зорових вражень, їхнього миготіння, незв'язаного хаотичного нагромадження виникають найпростіші асоціації. В уяві Хмельницького з'являється Виговський, який, «підперши гладке підборіддя рукою, обдивлявся всіх з-під ока». Крізь фізіологічні відчуття гетьмана («вино горіло, вії обважніли», «паркет скрипів») зорові враження, об'єднані завдяки монтажу й асоціації («Вийшов у ніч. Не спостерегли, майнула комусь постать недавнього комісара, але не затримували, не любили його»), зринають у безпосередньому зв'язку («Чадно, п'яно. Завтра говорити треба з ними всіма, не сьогодні. Сьогодні помутніла голова, хоч і недурна голова»).

Усі композиційні та стильові рішення Ю. Косача підпорядковані завданню розкрити внутрішній світ Богдана Хмельницького за допомогою постійних кореляцій умовної і реальної дійсності та зіставлення минулого, сучасного та майбутнього.

Зустріч радника Шевальє з капітаном козацького корпусу, що бився під Дюнкерком, виявилася тією духовною ситуацією, яка визначила у його свідомості народження Людини духу у вирії національно-визвольної боротьби («Я його пам'ятаю, бо мені доручено було тоді справу підписання контракту з ним. Це людина з породи Валленштайна, еміненціє. Амбітна й кріпка, талановитий кондотьєр, з доволі неясними цілями. Він тоді мріяв про священну війну з Туреччиною, але чого прагне тепер, не знаю… Втім, де Брежі потверджує мою думку. Це необлічена людина, скрита й сповнена химерних планів, палкий, але вистигне вмить, як кожний козак…»).

Спогади у романі часто перетворюються на описи, на розповідь про події з монологами та діалогами («Хмельницького я знаю, і шановний пан радник помиляється: він знає, чого хоче. Це людина з тієї глини, з якої ліплять Цезарів. Не прибільшую й не зменшую: якщо він умітиме володіти черню, цією bellua sine capite (бестія (звір) без голови. — P. P.), то там, над Борисфеном, можуть народитись великі речі, пане Шевальє…»). Вони подаються у живих картинах та гострих ситуаціях, таких яскравих та образних, що сам факт спогадів наче зникає і далі йде звичайна оповідь («Рейтари, мов вовчурі, порвались через бір, та так, що Римші запирало дух, віття дряпало його по гирі… від страху звело йому щелепи, пропадав либонь не за понюшку… Римшу вже не несли ноги. Його поволокли опудалом до дубків, де розташувались міняйла з крамом. Табір, позіхавши од нудьги, стрепенувся. Навіть ті, що дрімали горізнач, насунувши капелюхи на лоби, пробуркались і посідали. Вішання людини — добра розвага»).

Трагедія країни відновлює, збільшує у свідомості героя аналогії, історичні та літературні паралелі («То я вам скажу, — почав Хмельницький, — хоч і шкода много говорити, а лучче і благополізніше діло творити. Сина мойого убили, люди, поганьбили жону, достаток відняли, все взяли, навіть походного коня, а мене на смерть осудили. Нема іншої нагороди за кров, яку я за його мость короля пролив, ранами вкрите моє тіло тільки для ката знадобиться. Я в Чигирин по мсту міг іти, пресобачого Чаплинського рознести на шаблях. Але теє не палить