Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Остання любов президента 📚 - Українською

Читати книгу - "Остання любов президента"

286
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Остання любов президента" автора Андрій Юрійович Курков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 128 129 130 ... 133
Перейти на сторінку:
зайшов. I відразу впіймав на собі цікаві погляди чотирьох чоловіків, що сиділи за журнальним столиком у маленькій кімнатці-купе ліворуч від входу.

— Можна? — запитав я.

— Присідайте! — відповів найстарший з них, сивий, з примруженим поглядом.

Я присів на краєчок старого дивана з порепаною шкіряною оббивкою.

Мені відразу налили срібну стопочку горілки та вказали поглядом на тарілку з порізаним сальтисоном і на баночку з хроном.

— Ваше здоров’я! — сказав сивий, піднімаючи свою срібну стопочку з вигравіруваним малюнком і числом «60».

— Ваше також, — відповів я, підносячи стопку до рота.

— Десь я вас уже тут бачив, — задумливо промовив вусатий чолов’яга, який сидів навпроти сивого.

— Я тут неподалік мешкаю, на Десятинній.

— А-а! — кивнув вусатий. — Тоді зрозуміло. Значить, десь тут і бачив. Обличчя у вас таке... Дуже легко можна сплутати...

Я погодився. А сам пошукав поглядом дзеркало. Знайшов одне маленьке, що висіло високо на стіні.

— А в нас тут проблеми, — зітхнув сивий.

— Які?

— Та виселяють нас звідси, — він оглянув кімнатку-купе, потім кинув погляд у маленьку залу, де на стінах висіли картини.

— I хто ж це виселяє? — зі співчуттям поцікавився я.

Сивому було ліньки розповідати.

— Влада, — зітхнув він.

— Миловзоров? — прочитав я вголос.

— Так, це я, — кивнув він. — А це кращі художники, які на хер нікому тут непотрібні! Блудов, Лебедінець... А це Сергій Тарнавський.

— Ну а чого ж це кращі художники і нікому не потрібні? — поцікавився я.

— Та так. — Сивий скис, знову стомлено зітхнув. — Важка тема. Іншим разом. Налий! — звернувся він до вусатого Сергія, вказавши на мою порожню стопку.

— Може, зможу допомогти, — пообіцяв я, підчепивши спільною алюмінієвою виделкою шматочок сальтисону.

— З нас тоді по картині й по пляшці! — пообіцяв сивий.

— Домовились. — Я самовпевнено посміхнувся.

— Може, залишите візитівку? — запитав вусатий Сергій.

— Я не маю, — зізнався я. — Давайте я вам запишу телефон секретаря.

У зошит із записами цін на картини я записав номер мобілки Львовича. І розпрощався.

Сніг і далі сипав з неба на бруківку Андріївського узвозу. Зліва від арки, що вела у двір, стояв джип «тойота». Всередині сиділо кілька чоловік. Інший такий самий джип стояв навпроти правіше, саме там, де починалась церковна загорожа, там, звідки вже кілька ночей поспіль виходила нагору, в мій улюблений пейзаж, ця жінка з палаючою свічкою.

Я повернувся в галерею і на мить застиг у дверях.

— Ви часом не знаєте, тут іноді ночами жінка зі свічкою гуляє... вірніше, стоїть під церквою? — запитав я.

— Капніст? — перепитав сивий. — Марія Капніст, вона гуляла. Але це вже було давно. Років із тридцять тому. Її потім машина збила на смерть...

— А інші жінки зі свічками?

Сивий заперечливо хитнув головою.

— Ні, лише вона. На церковні свята. А більше я нікого не бачив, щоб з палаючою свічкою.

— Так?! — Я замислився. Подивився уважно сивому у вічі. — А як ти гадаєш, вікно може виходити не на вулицю, наприклад, а в минуле?

Сивий усміхнувся.

— Звичайно, — сказав він. — У мене майже всі вікна виходять у минуле!.. Це в них ще ні. Молоді вони ще! А в нас...

Я потис йому руку, потім усім іншим. І, кивнувши на прощання, вийшов у засніжену київську ніч.

211

Київ. Жовтень 1992 року.

Золота осінь — чудова пора для змін. Зелене жовтіє та червоніє, стигле опадає, зів’яле лягає плазом на землю і там досихає під слабким осіннім сонцем.

Мира з Вітею поїхали в Німеччину три дні тому. Ми з мамою Мири проводжали їх на вокзалі. Було дивно бачити три однакові сумки-баули, з якими Мира з мамою повернулися з Ізраїлю. Зараз ці сумки, як візитну картку емігранта, завантажили у вагон поїзда «Київ — Варшава — Берлін», і поїзд рушив.

На той час Мира виписалася з комунальної кімнати, і зараз там офіційно мешкали ми з її мамою, але насправді я залишився там сам. Лариса Вадимівна мешкала удвох із подругою десь на Сирці, але часто дзвонила і скаржилась або на подругу, або на життя, або на інфляцію, у якій ніяк не могла розібратися, тому вічно залишалася без грошей.

Асоціацію підприємців поймала приємна гарячковість. Усі ходили збуджені й перешіптувалися. Найголовнішою була чутка про те, що з асоціації створюють спеціальний державний комітет з підприємництва і в цей комітет беруть нас усіх, включаючи і Вірочку, яка нещодавно підстриглася.

До речі, Вірочка встигла мені шепнути, що її батьки летять на Мальту. Шепнула й підморгнула.

А потім у мій міні-кабінет зазирнув Жора Степанович.

— Ну то що, підеш на підвищення? — запитав він весело.

— А квартиру окрему дадуть? — так само весело поцікавився я.

— Звичайно, дадуть. Я ж тобі обіцяв!

— Тоді піду.

Цікаво, що, обіцяючи піти, я мав на увазі не «піти на підвищення», а «піти в гості до Вірочки» у зв’язку з від’їздом її батьків. Але від підвищення я відмовлятися не збирався. Тим більше, що з приводу квартири Жора Степанович, схоже, не жартував.

212

Київ. Лютий 2006 року. Вівторок.

Уже десята година вечора, а я все ще на службі. Мені просто нікуди квапитись. У порожню квартиру на тринадцятому поверсі?

У кабінет зазирає Нілочка.

— Може, вже підете? У вас, Сергію Павловичу, дуже втомлений вигляд!

— Нілочко, ти йди собі додому, а я ще посиджу, поміркую. Скажи Вікторові Андрійовичу, щоб відвіз тебе додому!

Вона прощається усмішкою і тихенько причиняє двері.

Мені ще треба вибрати організації, які звернуться до парламенту з проханням про конституційну реформу. Але всі, навіть кишенькові організації Криму та Івано-Франківська, здобули зараз свою номенклатуру й дуже багато просять натомість. Простіше й дешевше створити нову організацію, яке-небудь об’єднання ветеранів сталеливарної промисловості, і поки воно не перетворилось на монстра, використати його у справі державного будівництва. Не знаю чому, але думки мої почали користуватися формальними висловами, які нічого не означають. Можна ж простіше. Потрібно створити групу маріонеток, дати їм трішки грошей і однокімнатну квартиру для юридичної адреси, доручити кілька ініціатив, з якими рідним політикам та законодавцям виступати соромно й незручно. Всі моральні незручності повинні ініціюватися знизу.

Шеф зараз заклопотаний прийдешніми президентськими виборами. Воно й зрозуміло.

1 ... 128 129 130 ... 133
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Остання любов президента», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Остання любов президента"