Читати книгу - "Джеррі-Островик"

Два тижні чоловік уникав погоні. Останній нічний перехід, з гір над річкою Рашн через негусто заселену долину Санта-Роза, вивів його на гору Соному. Два дні він відпочивав і висиплявся, ховаючись у найдикіших, найнеприступніших закутках маєтку Кененів. Він мав із собою каву, добуту в останньому пограбованому домі. Одна з Кененових ангорських кіз забезпечила його м'ясом. Знесилений, він проспав дві доби підряд, прокидаючись тільки на те, щоб жадібно, по-звірячому нажертись козятини, нажлуктитись кави, гарячої чи й холодної, і знову запасти в тяжкий, неспокійний сон.

А тим часом людське суспільство, з його чудовою організацією та хитромудрими винаходами, як от електрика, натрапило на слід убивці. Електрика взяла його в оточення. Телефон розніс звістку, що він ховається в диких яругах Сономи, і гору обступили загони поліції та озброєних місцевих фермерів. Цей чоловік-убивця, що типявся на волі в їхньому краю, був для них страшніший за всіх гірських левів. Телефони в садибі Кененів і по всіх садибах, суміжних з горою Сономою, дзвонили раз у раз, передаючи важливі повідомлення й накази.

Склалося так, що коли озброєні загони почали обшукувати гору й чоловік мусив серед білого дня втікати через Місячну долину в гірські нетрі між нею та Напською долиною, Гарлі Кенен теж вибрався прогулятись на баскому конику, якого виїжджував. Він і не думав шукати чоловіка, що зарізав чізголмського поштмейстера з родиною. Він знав, що шукачів вистачить і без нього, бо душ двадцятеро їх ночували тієї ночі й снідали в його домі. Отож зустріч Кененова з убивцею була цілком випадкова.

Того ранку вбивця спіткав його не першого. За ніч він помітив кілька багать, що палили переслідувачі. А вдосвіта, намагаючись прорватися по південно-західному схилу вниз до Петалуми, наткнувся аж на п'ять фермерських патрулів, озброєних вінчестерами та дробовиками. Прожогом утікаючи від них крізь хащі, він нарвався на гурт глен-еленських та калієнтських підлітків. Вони не влучили в нього зі своїх легких рушниць, однак трохи наперчили спину дрібним шротом, і олив'яні крупинки під шкірою дошкуляли йому страшенно.

Стрімголов збігаючи крутим схилом у яругу, він налетів на черідку бичків-шортгорнів, що перелякались дужче, ніж він, у сліпій паніці збили його з ніг, перебігли через нього й розтоптали йому рушницю. Без зброї, в розпачі, весь у саднах та синцях, він обійшов лісистий схил оленячими стежками, перетяв дві яруги й почав спускатися кінською стежкою в третю.

На тій стежці він і спіткав репортера, що підіймався нею. Репортер був звичайний собі міський газетяр, що прожив вік у місті й ніколи ще не брав участі в погоні за людиною. Стара, немічна, сонна шкапа, яку він найняв у долині, стояла спокійно, поки лютий, здичавілий чоловік, що зненацька вибіг з-за повороту стежки, стягав з неї вершника. Репортер спершу був стьобнув напасника батіжком і за те дістав такого прочухана, як ще зроду не діставав, а тільки спостерігав у матроських шинках та описував на самому початку своєї газетярської кар'єри.

На превелику собі досаду, злочинець не знайшов у репортера ніякої зброї, крім олівця та блокнота. З того розчарування він ще трохи надсадив газетяреві бебехів, покинув його виплакуватися в папороті, а тоді сів на репортерову шкапу й, підганяючи її репортеровим батіжком, погнав стежкою вниз.

Джеррі, що завжди був завзятішим мисливцем, ніж Майкл, забіг далеко вперед, супроводячи Кенена на вранішній прогулянці. Проте й Майкл, що біг слідком за і хазяїновим конем, не помітив і не збагнув, як сталося нещастя. Гарлі так само до останку нічого не бачив. Зовсім зненацька, коли він під'їхав дорогою під урвисту восьми-футову стіну, його коня щось сполохало, вихопившись із мансанітових хащів нагорі. Зиркнувши вгору, Кенен побачив, що на нього вже падає згори якась шкапа, видимо присилувана до стрибка своїм вершником. Гарлі враз шарпнув за повід і дав коню остроги, щоб відскочити геть, і за ту коротку мить устиг завважити подряпане обличчя, пошарпану одежу, нестямні очі й запалі, вкриті заростом щоки втікача від погоні.

Наймана шкапа недарма опиналась і не хотіла стрибати з кручі. Добре знаючи, яким болем віддасться той стрибок у її розбитих колінах та ревматичних суглобах, вона щосили впиралась копитами в крутий мохуватий схил і стрибнула, тільки щоб не впасти, зовсім без розгону. Але й так вона штовхнула схарапудженого коня в плече й збила його з ніг. Упавши, кінь зламав Кененові ногу й сам забився в корчах з переламаним хребтом.

Знов же собі на досаду, втікач, переслідуваний цілою округою, і в останньої своєї жертви не знайшов, як у репортера, жодної зброї. Сплигнувши додолу, він аж загарчав зі злості й копнув безпорадного Кенена в бік. Але Едруге копнути не встиг, бо втрутився Майкл — він уп'явся зубами в литку вже піднятої йоги.

Чоловік, лайнувшись, дриґнув ногою, і Майклові зуби роздерли йому литку й штани.

— Добре, Майкл! — похвалив його Кенен, що лежав нерухомо, придавлений конем. — Гей, Майкл! — провадив він, переходячи на південноморський жаргон. — Ганяй цей білий пан до дідька в кущі!

— А за це я тобі голову розвалю, — прогарчав крізь зуби злочинець.

Хоч які грізні були його мова й поведінка, сам він уже трохи не плакав. Тривале переслідування, боротьба одинцем проти всього людства вичерпали його сили. Його облягали вороги. Навіть хлопчаки піднялись на нього й порешетили йому спину шротом, а бички потоптали його й зламали рушницю. Все ніби змовилося проти нього. А тепер іще й пес прокусив йому литку. На нього насувалася смерть. Уперше він збагнув це так виразно. Все було йому вороже. Його душили істеричні сльози, а у людини, доведеної до відчаю, істерія часто виявляється в жахливих, звірячих вчинках. Без жодної причини він готовий був виконати свою погрозу й забити Гарлі Кенена до смерті. Дарма що Кенен нічого лихого йому не зробив. Навпаки — це він сам напав на Кенена, звалився на нього згори, і через нього Кеиен зламав ногу. Та Гарлі Кенен був людина, а все людство стало йому ворогом; отож йому здавалось, що, вбивши Кенена, він ніби хоч трохи помститься за себе на всьому людстві. Якщо вже йому гинути, то він потягне за собою кого зможе.

Та не встиг він і разу вдарити лежачого, як Майкл насів на нього знову. Дриґнувши ногою, чоловік роздер собі й другу литку та холошу. А тоді копнув Майкла під