Читати книгу - "Я, Богдан"

Отже, чоловік підступний і зрадливий. Як, до речі, і його предки, які, забувши своє походження, покатоличилися, стали шляхтою, не хотіли мати нічого спільного з народом, що з нього вийшли. Єдине, що могло злагіднити моє ставлення до пана Немирича, — це його аріанство. Він порвав з католицтвом, приєднався до відважних умів, що не визнавали ні папи, ні догматів, вимушений був на час тривалий сховатися навіть у Нідерландах, обстоюючи свої переконання, поєднуючись з польськими єретиками — соцініанами, що мали навіть свої сарматські Афіни в Ракові, де почато вищання Biblioteka fratrum Polonorum — цей перший притулок вільнодумства. В Нідерландах цю бібліотеку далі видавав поляк Любеницький, а що Немирич теж утік туди, то виходило, що й він прилучився до грона умів найвищих. Був там українець Синюта і захисник білоруської мови Симеон Будний, який переклав на мову свого народу протестантський катехізис із текстами з Біблії.

Тож, знаючи все те про Немирича, як мав поставитися до звідомлення мого писаря генерального?

— Де він і що той твій Немирич, пане Йване?

— Має високі повноваження, пане гетьмане.

— Від кого ж? Чи не від самоґо Господа Бога!

— Хоче про те сказати сам.

В моїй волі і владі було слухати чи не слухати того приблудного пана Юрія. Але ж доля і недоля гетьманська в тім і полягає, що стаєш жертвою всіх приблуд.

Став переді мною пан Немирич, блідий, бородатий, в темній делії, вихудлий, здається й не занизький, але руки мав, як і Виговський, дитинно короткі: Чом воно так: хто тяжко працює весь свій вік, порпається в землі, в того руки видовжуються до самих колін, а має він у тих руках своїх хіба що долю нещасливу, на більше й не зазіхає? А ці, короткорукі, з пещеними пальцями, якими ні до землі, ні до води не доторкувалися, хотіли б заграбастати весь світ, і ніхто тому не дивується? Як же се і чому?

Стаяв пан Немирич перед гетьманом всемогутнім Війська Запорозького, дивився гостра й гордо, так ніби я винен йому щось, мовчав, а я так само мовчав, бо хто прийшов, той хай і говорить. Нарешті пан Юрій схилив свою голову бородату в поклоні, мовив:

— Чолом, пане Хмельницький.

— Сідай, пане Немирич, — сказав я йому. — Знаєш про мене все, та й я знаю про тебе, отож не станемо гайнувати часу марно.

— Приймаєш гостей не вельми доброзичливо, пане гетьмане.

— А який ти гість? Мав би сидіти оце на сеймі та викрикувати нового короля, ніж тинятися по нашій землі.

— Здавалося, ніби я теж належу до сеї землі.

— Чим же ти належиш? Займанщинами? Таж тут, що Бог дав, те й відібрав. Надто, що ні твої предки, ні ти сам не вельми шанували нашого брата. Предки покатоличилися, ти став аріанином, десь аж у Нідерландах, казали, шукав свою віру. Як на мене, хто міняє віру, той чоловік навіки пропащий.

— І ти ж, пане Хмельницький, чіплявся колись душею за єзуїтську науку.

— Лихо мене чіпляло. Немаєтний отець мій радо пристав на можливість навчити сина gratis84, як то обіцяли отці—єзуїти. Так і опинився я в їхній школі. Не сидів ніколи на передніх місцях, де були діти магнатів, які щедро віддаровували за навчання своїх чад, та не опинявся й на «ослячій» лаві (для тугоумних), отож і вийшов звідти з душею нескаламученою і віри своєї не запродав.

— Пане Хмельницький, — поклав Немирич на стіл свої пещені руки, — нащо нам вдаватися в марні конфронтації? Чи не ліпіде пошукати спільної мови? Не пробивався до тебе задля марних сперечань, бо не час і не місце на них. Ти вождь козацький, хотів би говорити з тобою як з вождем.

— Козацький чи й усього народу? — спитав я.

— А що народ? Хто його знає? Це ще не нація, бо для цього треба мати государя, двір, дипломатів, значення в світі. Хіба ви все це маєте? Ви тільки козаки. А козаки — то елемент далебі не державний. Введені в державні обмеження, вони неминуче мали стати ворогами, губителями цієї держави. Дивно, як королі цього не могли помітити, ще й вважали, ніби зроблять козаків охоронцями свого маєстату. Однак тепер, коли свавільне козацтво здобулося на свого гетьмана звитяжного, коли воно вперше в діях своїх може подати голос і впливати на долю королівства не тільки руїнницьки, але й compositio inter status85.

Сам же мовив, що козацтво не для злагодження, а для збурення світу постало.

— Коли ж промовляє до нього сама історія, пане гетьмане!

— Ага, історія. Вона диктує всім нам. Моїми вчинками і мислями теж керує імператив абсолюту. Але ось прибігає обідраний посполитий, весь у лахмітті (навіть душа в лахмітті) і кричить: «Нащо тобі та історія, гетьмане? Озирнися довкола! Побач сльози! Почуй стогони!» Ти ж, пане Немирич, приходиш і хочеш, щоб слухав тебе.

— Хочу добра для народу, до якого належу за своїм походженням.

— Знаю ще одного вельможного пана, який має таку саму хіть. Пан сенатор Кисіль. ;

— Не належу до його друзів.

— Знаю. Відомо мені навіть про те, як ти на сеймі звинувачував пана Киселя в дружбі зі мною. Буцім я дав йому запевнення, що маєтності його будуть збережені у вогнях війни козацької.

— То була звичайна сеймова конфронтація. На відплату, пан Кисіль домагався, щоб усі аріани спродали свої маєтки на Україні, як то зробили вони в Пруссах, бо, мовляв, у Речі Посполитій тільки католики можуть володіти землею і підданими. Але я прибув за дорученнями значнішими й вищими.

— Вже здогадався, що не від пана Киселя.

— Не питаєш від кого, гетьмане, бо стікається до тебе в ці дні хіба ж стільки оферт86. Та маєш з належною пошаною поставитись до моїх слів, коли скажу, що приходжу від самого короля Швеції.

— Здається мені, що в Швеції нині не король, а королева Христина.

— То так кажеться для зручності, корона ж шведська принесена була до Речі Посполитої Зигмундом Вазою, по його смерті перейшла Владиславу, а тепер, коли вмер і Владислав, — старшому з королевичів — Яну Казимиру.

— Ще б ти сказав мені про московську корону, яку вкрали