Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Тому Забєліну, котрий…

Це сьогодні Івана Єгоровича титулують в Росії «одним из крупнейших представителей русской археологии ХІХ в.», а тоді, у 1862 році, він був усього лише археологом… самоуком. Простіше, диваком-оригіналом, любителем від археології, але не яким-небудь, а – неперевершеним (треба віддати йому належне), наділеним талантом від Бога. Проте він так і залишився археологом, який всі знання здобув самотужки. Родом був з бідної сім’ї дрібного чиновника казенної палати. Малому Іванку ледь виповнилося дев’ять років, як негадано помер батько, залишивши сім’ю на грані катастрофи. І все ж здібного хлопчика якось вдалося «приткнути» до Преображенського училища Московського приказу громадської опіки, де він і «пригрівся». До сімнадцяти років. На цьому грошова наука здібного юнака й завершилася. Про яке подальше навчання могла бути мова, як Іванові, сину Забєліна не було навіть за що жити, тож треба було заробляти. Не лише для себе, а й для сім’ї, котра ледве-ледве зводила кінці з кінцями. Юнак з безвиході і з «жаждой учения» поступає в Оружейну палату. Звичайнісіньким канцеляристом. Другого класу. На цілих двадцять два роки, протягом яких він за гроші до отупіння переписуватиме різні папери архівних справ.

Але талант є талант і, якщо він справжній, то ніде не загине. Справжній талант кинь у річку, а він все одно випірне. З рибиною в зубах. Так сталося і з Іваном Забєліним. Двадцять два роки в ранзі дрібного писарчука, переписуючи в палаті якісь там папери, він так затято займався історичними науками – після служби! – що невдовзі цей самоук стає визначним знавцем старожитностей! А до кінця життя канцелярист-писар Іван Забєлін, як прийнято вважати, лише «ціною власної праці» та самоосвіти стає одним із найбільших спеціалістів в галузі скіфської і слов’яно-руської археології та історії, досягнув – самоук! САМОУК!!! – високих учених звань, шани і всезагального визнання. Не маючи дипломів, жодного разу не переступивши поріг вузу в ранзі студента, канцелярист стає почесним доктором руської історії Київського університету, товаришем – спершу помічником, а потім заступником – голови управління московського історичного музею, одним із організаторів якого він був, головою імператорського Товариства історії та старожитностей російських, почесним академіком Російської академії наук, почесним членом багатьох учених товариств і нарешті – головне! – автором близько 200 наукових праць! Ось які у світі білому, у світі гомо сапієнса бувають самоуки! Якщо вони й справді гомо сапієнси. Себто люди розумні.

Але… Автор дещо, а може, й забагато – забіг наперед, бо тоді, у році 1862-му, на Нікопольщину за дорученням Археологічної комісії міністерства двору прибув усього лише молодший (хоч уже й мав 42 роки власного життя) член названої комісії, нікому до того невідомий – археології та історії теж – Забєлін. Але в нього, попри все, була одна з найбільших переваг – головна! – що його призначили на розкопки в Малоросію: він був росіянином. Чистокровним, який стояв на імперських позиціях, твердо відстоюючи у всьому пріоритет і виключне право росіян «на занимаемых ими территориях». В часи Російської імперії Романових, у складі якої більше трьох сотень років перебувала Україна, кургани на її території («занимаемые Россией»!) могли розкопувати лише етнічні – владні й провладні – росіяни, і всі скарби – а це скарби світового значення, – видобуті з українських, сиріч малоросійських, земель як трофеї забиралися в Росію. В обхід Києва, на який в імперії ніхто й уваги не звертав – така доля всіх колоніальних держав. Не обминула вона й тодішню Україну – в Петербург, в Ермітаж відвозили все видобуте з українських земель. Така практика продовжувалася ще й за часів іншої російської імперії – під червоними прапорами, коли теж до Москви плавом пливли українські скарби!

То був другий приїзд Забєліна на Україну (для нього, як істинного русака, – у Малоросію). Вперше він з’явився на Нікопольщині кількома роками раніше – для попереднього огляду Товстої Могили, але розкопкам тоді завадила Кримська війна 1853 – 56 років, що її затіяла його царська батьківщина проти коаліції держав у складі Великобританії, Франції, Туреччини і Сардинії – за зміцнення позицій на Близькому Сході, коли та бездарна війна потоптом пройшлася по Кримському півострову й частково по південній Україні і яку один відомий вождь затаврував як війну, яка показала «гнилість і безсилля кріпосної Росії».

Востаннє перед розкопками канцелярист Оружейної палати і за сумісництвом член (молодший) Археологічної комісії побував на півдні України у 1859 році, а через три роки на основі його звіту комісія доручила саме йому провести розкопки Чортомлицького кургану і саме йому видала офіційний дозвіл – відкритий лист. І дні знаменитого кургану, який простояв в українських степах не одну тисячу літ, стали вже ліченими.

Приїхав Іван Єгорович не з порожніми руками: на розкопки міністерство імператорського двору виділило чималу як на той час суму: 5000 рублів! Тож обмежень в коштах Іван Єгорович не знав, і це теж прискорило загибель кургану, адже молодший член Археологічної комісії зразу ж найняв 25 грабарів з кінними возами, а через пару-другу днів їх у нього вже нараховувалося 86! І кожний з кінною підводою (інакших не брали, хіба що трохи на роль підпомогачів), і все на кургані й біля нього заворушилося розтривоженим мурашником.

«Работы очень трудные. Лошади часто скатываются кубарем с крутизны (не забуваймо, висота кургану зіставна з нинішніми шести-семиповерховими будинками!) или скользят вниз на задних ногах».

Навіть неспеціалісту із земляних робіт стало ясно, що за рік з роботою не впоратись – занадто потужний курган нагорнули скіфи, не відаючи, що далеким їхнім нащадкам його доведеться колись розкопувати! За перші півтора місяці роботи буде вийнято 2187 кубічних сажнів ґрунту – себто більше 17 тисяч кубометрів, але кінця задуманому і не видно було!