Читати книгу - "Сини змієногої богині"

«Могила так огромна, что, несмотря на достаточное число рабочих и отличную спешность работы, мы нынешним летом не успеем окончить расследование и едва ли можем дойти к сентябрю даже до материка. Во всяком случае тогда продолжать исследование будет весьма затруднительно по случаю осенней погоды…»

«Предлагаю прервать работы, не доходя до могильной ямы, так как оставлять неисследованную могилу на зиму опасно ввиду посторонних исследователей», – так він делікатно називав грабіжників-скарбошукачів, що вже тоді рискали навколо Чортомлика. У степах підозріло багато збиралося різних бродяг-шарамижників і взагалі осіб без певної національності і занять.

В середині липня роботи були припинені, Забєлін розплатився з кінними грабарями і розпустив їх до кінця весни наступного року.

– Жаль, – зітхали селяни, які виступали в ролі грабарів із власними кіньми та возами, – такий зарібок утратили.

Грабарями в ті часи називали також і гробокопачів, що й відповідало тому, чим селяни у 1862 році займалися за плату в Забєліна – правда, не копали нову могилу, а розкопували стару.

І грабарі – робітники на земляних роботах, землекопи, – поторохтіли із своїми грабарками – возами з довгими ящиками для перевезення землі – по своїх селах.

Товстій Могилі – правда, вже напівзруйнованій, – ще залишалося стояти у степу один рік і ще на рік лишалися нерозкритими її таємниці. І рік той Іван Забєлін, повернувшись до Петербурга, провів у напруженому чеканні, коли рахував ледь чи не кожен день: швидше б уже надходила осінь 1862-го, за нею зима, а там – Різдво Христове, кінець зими, весна 1863-го, а за нею й початок літа, коли він знову поїде у Малоросію, теплу і сонячну, у степи, звані «южнорусскими» – що його там, під до кінця не розкопаним курганом чекає? Які таємниці зниклих народів, хто покоїться під товщею Чортомлика і чий вічний сон – вже не вічний! – він порушить на початку літа шістдесят третього?

Чуття підказувало, що в кургані-велетні на далекій Малоросії його чекає щось незвичайне. Але тоді, качаючись безсонними ночами на постелі, він і гадки не мав, що Чортомлик не просто принесе йому всесвітню славу, а й обезсмертить його на віки, бо хто б сьогодні й знати знав – та й чи потрапив би він до енциклопедій?! – що колись у світі білому жив якийсь Іван Забєлін, самоук-археолог, якби йому не трапився Чортомлицький курган у Малоросії?!

– Хто з людей не знає розрив-трави? – запитував його старий дід із села, що було неподалік кургану, і сам же відповідав: – Усі, пане, знають розрив-траву. Хоча її не кожному й дано побачити. Важко її знайти, а все ж таки можна. Як дуже захотіть. Як забаганка така непереборна в чоловіка виникне і ним заволодіє. Тоді варт лише підгледіти, де черепаха покладе свої яйця. А коли вона піде, впевнившись, що полишила яйця в безпеці, треба ті яйця щільно обтикати кілочками – так, щоби черепаха більше до них не могла добратися. Коли вона повернеться насиджувати яйця (люди не знали тоді, що черепаха залишає яйця напризволяще і далі про них турбується сонце зі своїм теплом) і побачить, що до них не можна доступитися, то піде на якийсь там час, а потім повернеться і принесе в роті листочок розрив-трави. Як тіко вона доторкнеться ним до кілочків, то вони миттю й попадають. Ось тоді треба пильно слідкувати, куди упаде листочок, підхопити його і, не оглядаючись, іти додому. Кому пощастить заволодіти таким листочокм, талісманом таким, оберегом, той уже нікого і нічого не боїться. У його руках тепер відчинятимуться найхитромудріші замки, як павутинки розриватимутьтся тяжкі окови, валитимуться запори і, яко ягниці, лежатимуть найнеприборканіші тварини. А земля від дотику розрив-трави так прямо репатиметься та розколюватиметься, і всі скарби, сховані в її глибинах, тоді стають видними і доступними.

«Мені б отаку розрив-траву», – слухаючи розповіді наївних малоросів про свої вірування в дусі Миколи Гоголя та його чарівних «Вечорів на хуторі біля Диканьки», думав тієї осені, зими й весни Іван Забєлін, а не вірячи – вірив, що є така розрив-трава, насправжки є, бо чого б то в неї вірили тамтешні селяни – чи не далекі бува спадкоємці тих, хто тисячоліттями лежить під гігантською товщею Чортомлика.

От йому б таку фантастичну розрив-траву – то й мороки б не мав і вже б знав про всі таємниці Чортомлика, які йому вдасться – якщо вдасться! – знайти лише наступного року – але як довго його чекати – здається, життя не вистачить. І довгими зимовими ночами в холодному промерзлому Петербурзі, що його наскрізь продували зимні вітри Балтики, перечитував Геродота та інших античних істориків, визбируючи в них чи не по крихтах все, що стосувалося загадкової Скіфії та її синів, в одну з могил яких він намагався проникнути.

Другий тур розкопок Чортомлика розпочався, як і було заплановано, в травні 1863 року.

Все складалося ніби на успіх. Комісія імператорського двору виявила підвищений інтерес до Чортомлицького кургану, одного з найбільших скіфських курганів, що зберігся в… гм-гм… «южнорусских» степах України, і навіть підганяла Забєліна, квапила його не тягнути, а пошвидше розпочати розкопки (хоч до цього поривався й сам археолог): казна, зазвичай скупа, як і всі скарбниці світу, і байдужа до науки, цього разу – з якого дива? – неймовірно розщедрилась. На продовження розкопок в новому польовому сезоні відвалила ще 5000 рублів (нечувані гроші!), а на випадок необхідності (Господи, збожеволіти можна від везіння!) пообіцяла додатково виділити ще 2000 рублів, і Забєлін прибув до річки Чортомлик хоч і знудьгований довгим чеканням нового польового сезону, але як ніколи упевненим