Читати книгу - "Ґарґантюа і Пантаґрюель"

— Цікаво (сказав Панурґ) мені знати, про що тут ідеться. Ось уже понад сорок років, як він суддя у Фонбетоні. За цей період він вирік понад дев'ять тисяч остаточних присудів. Верховний суд мирлензького парламенту розглядав апеляції на дві тисячі триста дев'ять ухвалених ним вироків. Усі його постанови після розгляду у вищій інстанції були ратифіковані, схвалені і конфірмовані. Скаргам не дано ходу. І ось як нині його, на схилку віку, викликають особисто, його, хто в минулому так свято пильнував своїх обов'язків, виходить, він у халепу вскочив. Щоб правда кривду перемогла, я хочу стати йому до порятунку. Знаю, що зло у світі підводить нині голову, треба будь-що відстоювати справедливість, а тому, щоб уникнути всяких сюрпризів, я маю намір узяти цю справу на пильну увагу.

Тут усі повставали з-за столу. Пантагрюель підніс гостям коштовні й почесні дари: каблучки, клейноди і посуд, як золотий, так і срібний, і, сердечно подякувавши їм, пішов собі до своїх апартаментів.

Ідучи до себе, помітив Пантагрюель, що в галереї стоїть у позі мрійника Панурґ та ще й головою мрійливо мотає.

— Ви мені нагадуєте (сказав Пантагрюель) влізлу у смолу мишу. Що більше силкується вона відліпитися, то глибше угрузає. Так і ви: що більше борсаєтесь, виплутуючись з тенет розгублености, то гірше заплутуєтесь. Я знаю лише один засіб. Послухайте. Я часто чув народне прислів'я: дехто з дурнів розумного навчить. Відповіді людей розумних, бачу, вас розчарували, ну то зверніться до якогось дурника. Може, розмова з ним удовольнить вас повніше. Вам же відомо, скільки принців, королів і навіть цілих панств було врятовано завдяки порадам, думкам і передбаченням дурників, скільки битв вони допомогли виграти, скільки сумнівів перебороти.

Приклади навряд чи потрібно наводити. Ви й так пристанете на мою думку; справді, хто сам порається коло свого приватного і домашнього діла, хто пильнує за своєю господою, хто мається на бачності, хто не втрачає нагоди примножити благ і скарбів, хто вміє завжди вибитися з нужди, того ви називаєте премудрим світа сього, хоча у Бога він дурний; бо для того, щоб у Бога бути мудрим, тобто мудрим і передбачливим з Божого навіяння і здатним сподобитися благодаті, треба забути про себе, вийти з себе, звільнити свої почуття від усіх земних страстей, очистити свій розум від усіх людських клопотів і ні про що не дбати, а таке поводження, за переконанням усіх, спричиняється безумом.

Ось чому великий віщун Фавн, син латинського царя Піка, дістав у низоти наймення Фатуального.

Ось чому при розподілі у комедіантів ролей ролі простака і блазня неодмінно дістаються найдосвідченішим і найздібнішим лицедіям.

Ось чому астрологи твердять, що у царів і фіглярів однаковий гороскоп, і зазвичай посилаються на Енея і Кореба, якого Евфоріон вважав за дурника: і той, і той гороскоп мали однаковий.

Тут я дозволю собі нагадати, що розповідали Джованні Андреа у своєму коментарі до канону папського послання мерові й ларошельцям, а після нього Панорміта в цьому самому каноні, Барбацій у заувагах до Пандектів, і недавно Ясон у своїх Порадах, про сіра Жоана, славетного паризького блазня, Каєтового прадіда. Ось ця історія:

У Парижі, перед харчевнею у Пті-Шатле, вантажник, спинившись біля деки, їв напахчений духом печені і від цього ще смачніший хліб. Харчевник його не чіпав. Коли вантажник уперезав увесь свій хліб, харчевник злапав його за барки і зажадав заплатити за дух його печені. Накладач доводив, що він нічим його харчу не зашкодив, нічого в нього не брав і нічого не заборгував. Адже цей запах усе одно йде надвір і тане там у повітрі; де ж це чувано, щоб у Парижі торгували вуличними запахами. Харчевник відповідав, що він не мусить харчити вантажників духом своєї печені, і поклявся, що забере у нього чіп'я, як той не заплатить.

Накладач дістав дрюка і налаштувався відбиватись. Почалася запекла тасканина. Звідусіль позбігалися паризькі роззяви. В юрбу затесався і блазень сір Жоан, паризький міщанин. Угледівши його, харчевник сказав вантажникові: «Хочеш, щоб у сварці нас розсудив шляхетний сір Жоан?» — «Авжеж, лихо твоїй мамі», — відповів накладач.

Дізнавшись, за яку онучу збито бучу, сір Жоан звелів вантажникові дістати з череса срібну грошину. Вантажник дав йому турський філіпп. Сір Жоан узяв монету і поклав собі на ліве плече, ніби на те, щоб зважити; потім побряжчав нею на лівій долоні, ніби щоб почути її дзвін; відтак підніс її аж до зінки правого ока, ніби на те, щоб роздивитися її карб. Увесь цей час роззяви німували, харчевник терпеливо чекав, а вантажник стояв як непишний. Нарешті сір Жоан подзвонив кілька разів грошиною об шинквас. Після чого, стискаючи в кулаці калатальце, наче це було берло, з суддівським маєстатом, начолив свого ковпака на роблених з мавпи куницях, з паперовими вухами і мереживними брижами, разів два-три кахикнув і ознаймив голосно, для вселюдного слухання: «Суд визнав, що вантажник, з'ївши пропахчений печенею хліб, заплатив сповна харчевникові дзвоном монети. На цій підставі суд ухвалює постанову таку: відпустити кожного до свого смітнику, не покладаючи на них суддівських утрат. Та й по всьому».

Присуд цей паризького блазня здався вищепойменованим ученим напродиво і напрочуд справедливим, і вони погодились, що якби ця справа розглядалася у паризькому парламенті, або ж у римській курії, або ж, нарешті, в аеропазі, то навряд чи вони вирекли б з погляду закону справедливіший присуд. Отож, чи не хочете ви порадитися з якимсь шутяком.

— Душею моєю свідчуся (відповів Панурґ), бажаю! По-моєму, мою кишку оце попустило; а її ж було затисло і