Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

Я підвівся, обтрусив одяг, пом’яв долонями обличчя, намагаючися видалити сліди спання, і натиснув ґудзик дзвоника на вході: раз, тоді ще раз, бо мені здалося, ніби мої пальці зімліли від сну, і тому дзвоник не діє.

Нарешті, після третього, а, може, й четвертого дзвінка, моє вухо вирізнило неспішне ляпання черевиків по сходах, потім загуркотіло за дверима, від чого вся брама загула, наче підземна сполохана сторожа з обох боків відсунула кований засув, і на порозі з’явилася дівчина в сандялах на босу ногу. В руці вона тримала половину киноварного місяця, що освітлював їй обличчя знизу, від чого її очі видовжувалися велетенськими зернятами кавуна, а шкіра на обличчі й на руках набирала такого м’якого прозоророжевого кольору, наче в неї під шкірою світилися свічки, від чого дівчина ледь помітно похитувалася, ладна кожної миті перетворитися на смужку повітря, яке порожевіло лише тому, що його крізь щілину з темряви випадково торкнуло світло.

Я хотів сказати, мовляв, я прийшов на рекомендацію збирача автографів, який дав мені цю адресу, і якби я знав, що в них так рано зачиняють двері, я поспішив би, але її обличчя спантеличило мене, і я, заки дійшов до слів, весь, забувши дихати й мислити, перетворився на очі.

Таких правильних рис я ще не зустрічав, тобто я навіть не знаю, чи вони справді визначалися правильністю, напевно так, проте мене вразила не стільки їхня правильність, як їхня нетутешня несамовитість, і це враження ще посилювалося грецькою зачіскою, стримуваною низеньким обручем.

Це ж просто неможливе, майнуло мені в голові, а вона стояла й тримала місяць у руці. Я дивився на її зачіску, що скидалася радше на закам’янілі рівчаки води, ніж на волосся, хоч воно здавалося темним і полискувало, відчуваючи, як я роблюся невагомим, і мені не розтулявся рот.

– Вам до кого? – спитала вона й надкусила скибку місяця.

– До вас.

– Ви певні?

– Ніколи за все життя я не мав більшої певности!

Цього, звичайно, я не сказав, воно тільки вихорем пронеслося в думках і зникло, і замість цього я з віддалі почув свій чомусь обложений, як від анґіни, голос, який, плутаючися, нескінченно довго й нудно пояснював, звідки в мене адреса, і як справді мені невимовно прикро, що я її потурбував. Якби я знав, як рано зачиняють у них двері, я поспішив би прийти раніше.

– Раніше вже й так було б запізно.

Вона чекала, поки я говоритиму далі, а я не знаходив слів.

– Я прийшов … – сказав я, чуючи, як мені вихри випорожнюють серце й мозок.

– Я бачу, що ви прийшли.

Вона засміялася й поправила ремінці на сандалях.

– Ви оповідач снів?

Я глипнув на неї, силкуючися збагнути, що це означає, оскільки ж воно мені нічого не означало, то я вирішив, ніби мені це лише причулося.

– Ну? Допомогти? Ви невдоволені моїм виглядом? Чи мені краще зникнути?

– Ні, ні, благаю, ні!

– Гаразд, тільки ж не мовчіть, бо ЇДИ так простоїмо цілу вічність.

– Мені щезли всі слова.

– Ну, то не біда. Хто ви?

– Я антиквар. Я прийшов сюди виключно довідатися, чи буває тут мій клієнт, тобто, мій.

– Ви антиквар?

– Я антиквар.

– Ви певні?

– Тобто, як це так?

Мені здалося раптом, ніби від цього питання я відразу отупів і позбувся спроможности розуміти слова, відчуваючи лише, як вона чогось від мене домагається, і я радо виконав би її домагання, якби тільки мені пощастило вгадати, чого саме їй від мене треба.

– Чи ви певні, що ви антиквар?

– Пробачте, мені справді невимовно прикро, проте я вас, на жаль, не розумію!

– Невже неясно? Ну, що ви антиквар, а не, я знаю, кухар, винахідник пороху, які там ще є професії?

– Принаймні досі я вважав себе антикварем.

– А тепер?

– Алеж тепер і є досі!

– Справді?

– Нібито так. Одначе ваше питання зменшує мою певність, ще мить і я ладен вагатися.

– Це означає, що вас легко збити з пантелику?

– Начебто ні. Напевно ні, хоч цього ніколи не знати, аж поки не доведеться пересвідчитися, і тому я не певен. Я взагалі не певен… Не виключене, я просто не в формі і через це. Ви навмисне так питали? Ви мали щось конкретне на увазі?

– Так, ви справді не в формі.

– Я сподіваюся, воно зараз минеться.

– Ну добре, зупинимося на тому, що ви антиквар. Чого ви сюди прийшли?

– Мій клієнт, я ж вам казав, мій клієнт, я мушу довідатися, чи він дійсно, тобто чи він сюди навідується і чи його.

– Сюди, крім оповідачів снів, нікого не заносить, а я їх не терплю, як усі ті, кому нічого не сниться, – додала вона й засміялася, аж мені закортіло й собі зареготати, та я силоміць стримався, вирішивши: мені, як гостеві, не випадає приєднуватися до її сміху.

– Чи, може, вам сниться?

– Я ніколи над цим не замислювався, а тепер, коли ви спитали, мені здасться, ніби я взагалі сплю без снів. Принаймні як вони й є, я їх ніколи не пам’ятаю.

– Ви не потребуєте мені аж так догоджати!

– Я справді й гадки не мав! Просто я…

– Чи хтось снить – то не біда. Горе, коли сни оповідають. Якщо ви.

– Я присягаюся, я без снів! Мені йдеться про те, чи мій, вибачте, клієнт.

– Ви не чуєте, що я вам кажу!

Вона вимовила це раптом з таким притиском, аж я зауважив, як її рука, що тримала місяць, мигнула перед моїм обличчям важкою тигровою лапою, хоч коли я ще раз, холонучи, глянув, аби переконатися в цьому, вона вже знову зробилася ніжнорожевою дівочою рукою.

– Сон не призначений до розповіді. Сон – виключна інтимність кожної людини, і тільки для тієї особи, яка снить, сон щось означає. Розповісти сновиддя – це порушити нормальну функцію, а це завжди..

Її слова настільки не в’язалися з її виглядом, трохи байдужим, трохи веселим, трохи нудьгуючим, аж я прикинув подумки: що коли вона цього взагалі не говорить, а воно мені лише здасться, хоч згодом, хоч і скільки я уточнював у пам'яті, намагаючися встановити, чи не наклалися на її слова пізніші враження від оповідачів снів, слова, сказані не нею, а кимось іншим, які пам’ять приточила до неї, вражена її появою, що навіть з часом ані трохи не робилася знайомішою чи збагненнішою, – я виразно чув, як