Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

Тепер Мейбл розповіла Слідопитові про те, як вона виявила могіканина, й висловила надію, що він прийде ще до блокгауза.

— Що ви! Могіканин не з тих! Справжній розвідник ніколи не сховається за мури чи дерев’яний зруб, доки він може бути на волі й робити корисне діло. Я й сам не прийшов би до блокгауза, якби не пообіцяв сержантові підбадьорити вас і потурбуватися про вашу безпеку. Боже мій! Як мені тяжко стало на серці, коли я сьогодні вранці обстежив острів! Що я лише пережив, коли подумав, що, не дай боже, і ви серед забитих...

— Яким же це щасливим робом ви не пішли прямо на острів і не ввергли себе в руки ворога?

— Тим самим робом, Мейбл, яким провидіння підказує собаці, де шукати оленя, а оленеві — як утекти від собаки. Ні, ні, ті диявольські витівки з трупами можуть завести в оману хіба що вояків та офіцерів п’ятдесят п’ятого полку, але ними не заманиш па слизьке тих, що все своє життя провели в лісі. Я плив протокою повз гаданого рибалку, і хоч ці бузувіри досить-таки спритно всадовили того неборака, проте для натренованого ока це була не така вже й велика хитрість. По-перше, такі досвідчені рибалки, як наші вояки п’ятдесят п’ятого полку, що добре наловчилися вудити в Освего, ніколи не тримають так високо вудлища, а по-друге, коли в рибалки не клює чи не водить, він ніколи так спокійно не дивитиметься па поплавець. Та й, окрім того, ми ніколи не летимо сліпо до поста: бувало, цілісіньку ніч пролежиш під самим постом лише через те, що помінялися вартові й по-іншому, ніж напередодні, розставлені секрети. Ні Змія, ні мене не так-то легко піддурити якимись жалюгідними витівками, котрі більш за все призначаються для шотландців, які хоч і самі в дечому добрі пронози, та на індіянські підступи попадаються частенько.

— Як по-вашому, мій батечко з загоном часом не попадеться на цей підступ? — поквапно запитала дівчина.

— Якщо я попереджу — то ні, Мейбл. А коли, як ви кажете, і Змій теж пильнує, то в нас є подвійна змога попередити сержанта про небезпеку. От тільки погано, що ми не знаємо, якою протокою вони можуть підпливти.

— Слідопите,— серйозним і схвильованим тоном промовила Мейбл, котрій після тих жахливих картин, які вона побачила, смерть видавалася ще страшнішою.— Слідопите, ви казали, що любите мене, й висловлювали бажання одружитися зі мою.

— Я таки насмілився був сказати вам це, Мейбл, і сержант навіть недавно казав, буцімто ви люб’язно дали згоду. Але я не з тих, що ходитимуть слідком, надокучаючи тій, котру кохають.

— А тепер послухайте, що я вам скажу, Слідопите! Я поважаю вас!.. Шаную вас... Я благоговію перед вами! Врятуйте лишень мого батька від страхітливої смерті, і я буду обожнювати вас! Ось вам моя рука на заруку вірності моєму слову.

— Хай благословить вас бог, Мейбл! Боюся, що я не заслуговую на таке. Я не заслуговую на таке й боюся, що навіть не тямлю, як належно оцінити все це. А щодо сержанта, то нема нічого такого в світі, чого б я не зробив для нього: адже ми з ним давні друзі й зобов’язані один одному своїм життям... Боюся тільки, Мейбл, що бути давнім другом батька не є вигідна рекомендація в очах юної дочки!

— Вам не треба кращої рекомендації за ваші діла... Ваша відвага, ваша відданість,— усе, що ви робите й кажете, Слідопите, все знаходить щире схвалення мого розуму, а моє серце — воно теж не може не послухатися його.

— Такого щастя для себе я навіть не чекав у цю жахливу ніч! Але ми в руках Всевишнього, і він заступиться за нас! Що й казати, милі моєму серцю ці слова, Мейбл, але я й без них зробив би все, що тільки здатна зробити людина за таких обставин. А ваші слова ще дужче наснажать мене захищати вас.

— От ми й порозумілися з вами, Слідопите, — притамованим голосом докинула Мейбл,— а зараз не втрачаймо жодної хвилини неоціненного часу. Можемо ми сісти у вашу пірогу і негайно вирушити назустріч батькові?

— Я не раджу цього робити, Мейбл. Мені не відомо, якою протокою повертатиметься сержант, а їх не мало — аж двадцять! Можете не сумніватися, що там Змій уже нишпорить по них. Ні, ні, я раджу тільки сидіти тут. Колоди блокгауза ще сирі, і їх не так легко підпалити, а якщо блокгауз не спалять, я протримаюся тут хоч проти цілого плем’я індіян. Ірокези не викурять мене звідси доти, доки нам пощастить уберегти блокгауз від вогню. Сержант, мабуть, зупинився на якомусь острові й до ранку не прибуде. Якщо ми залишимося у цих стінах, ми завжди зможемо його попередити, вистріливши, наприклад, з рушниці чи ще як, а на випадок, якби сержант вирішив з ходу напасти на ірокезів, що, з його характером, цілком ймовірно, блокгауз значно допоміг би виграти бій. Ні, якщо наша мета — допомогти сержантові, то здоровий глузд підказує мені тільки одне: залишитися тут, хоча втекти нам звідсіля було б досить легко.

— Залишайтеся,— прошепотіла Мейбл.— Ради бога, Слідопите, залишайтеся. Все, все, що завгодно, аби тільки врятувати мого батечка!

— Так воно з усіх боків певніше. Я радий, Мейбл, чути це від вас, бо я керуюся єдиним бажанням — по-справжньому допомогти сержантові. На цей час він примножив собі слави, а якби він ще вигнав з острова цих негідників і, спаливши дотла блокгауз та хижі, з честю відступив, Ланді, безсумнівно, ніколи цього не забув би й відзначив би його по заслугах. Так, так, Мейбл, ми повинні врятувати сержантові не лише життя, але й честь.

— Мого батечка не можуть звинуватити в тому, що індіяни зненацька захопили цей острів!

— Хтозна, хтозна! Військова слава — то найзрадливіша річ на світі. Я