Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе, Лія Тан"

Минув іще один довжелезний тиждень. Злата наче змирилася з усім, та біль з душі нікуди не дівся. Найгірше почувалася в середу, адже в той день відбувся похорон. Почувалася так прикро від того, що не потрапила на похорони. Адже при переконанні, що Нестор живий, сумніви таки були, а раптом це справді він. Хоча це нічого не міняло, на похорон її ніхто б не відпустив. Та й ризикувати малюком не хотіла. Сан Санич повідомив, що об’явилася ексдружина. Вона про Злату і чути нічого не хотіла. Діана намагалася все відсудити собі. Та як повідомив начальник безпеки, у неї нічого не вийде. Романов про все подбав. Він на п’ять років все переповів своєму замові, а далі інших деталей не повідомляють адвокати. Як мине зазначений термін, тоді зберуть усіх, хто вказаний у заповіті.

Злата зітхнула пригадуючи ці слова. «Це ще раз доводило, що Нестора вже немає». Не могла з цим змиритися не хотіла вірити.

Тішилася, що ще тиждень, і зможе поїхати додому, а вірніше до Галини. Хоча загроза викидня минула, дівчині рекомендували берегтися, й таки максимально дотримуватися усіх рекомендацій, та постільного режиму. Була готова виконувати, що завгодно, лиш би вберегти життя малюка.

Сьогодні неділя. Галина уже приїжджала. Привезла наукову літературу. Злата вирішила трохи відірватися, і зайняти себе читанням.

Тільки був один мінус, щойно починала читати, відразу ж провалювалася у сон. Уві сні почувалася не найкраще, бо якщо думки та спогади про Нестора, могла проганяти, то у снах бачила його постійно. Романов осміхався їй. Заспокоював, ніжно шепотів її ім’я. Уві сні часто чула його шепіт.

Злата незчулася як вкотре провалилася у сон, а прокинулася від того, що хтось увійшов. Дивувалася, навіть незчулася, як задрімала. Кліпнула очима, в палату увійшов батько. «А йому, що потрібно?» Переполошилася не на жарт.

—     Здрастуй! — Сухо привітався з порогу чоловік.

Злата підсунулася трохи вище на подушці. Холодно поцікавившись.

—     Навіщо ти прийшов?

—     Провідати тебе. — Якось без емоцій відповів батько.

Злата хмикнула, й байдужим тоном перепитала.

—     Ти?!! Провідати?

—     Так, Злато. — Запевнив напружено чоловік. — Я чув про твою біду.

Злата не вірила жодному його слову, а батько тим часом продовжив.

—     Мені прикро! — Без емоцій жалю кинув. — Чому ти тут? Тебе щось болить?

Дівчина вся напружилася, пильно дивлячись на батька. Не могла сказати слово тату, тому з недовірою, просто запитала.

—     Чому ти питаєш? З тобою все добре?

—     Так, Злато. — Погодився чоловік, й зупинившись поруч нагадав. — Ти не відповіла.

—     А ти не знаєш, чому лежать у гінекологічному відділенні? — Холодно поцікавилася.

Чоловік знизав плечима, лиш відмахнувшись.

—     З різними болячками.

Злата кліпнула очима, щось у батькові було не так. Він став якимось іншим, але не могла йому повірити. Пильно заглянула в очі, суворо запитавши.

—     Ти причетний до цієї авіа катастрофи?

Батько довго мовчав, а тоді здавлено відповів.

—     Ні.

Повисла важка, довга пауза. Злата не могла заспокоїтися, її усю трясло, не могла мовчати, тому на нервах кинула.

—     Я тобі не вірю.

—     Я знаю. — Тихо та здавлено погодився батько. — Я знаю, що ти мені не віриш, та даремно. Все змінилося місяць тому. — Почав зірвано та тихо Стоцький. —  Я знаю, хто я... — Я таки замовив твою подругу. Вже тішився, що мій план спрацює, коли посеред ночі до мене увірвався мій замовлений кілер, поклавши всю мою охорону. Він ледь не прикінчив і мене. Сказав, що в житті такого покидька не бачив. Виявилося Ліка, от-от мала народжувати. В ту ніч я вже попрощався зі всіма, та з життям за одно, але як виявилося, даремно. Вимістивши усю свою лють, кілер пішов. — Чоловік замовк. Довго мовчав, а тоді пригнічено продовжив. — Не хотів професійний вбивця, вбивати такого покидька як я, повернув усі гроші, обливши їх червоною фарбою. Замовлення він теж не виконав. Цей чоловік проклинав мене. Сказав, що вагітні жінки для нього, то святе.

Стоцький підійшов до вікна. Знову довго мовчав, а тоді здавлено продовжив.

—     В ту ніч, я зрозумів те, чого не розумів усі ці довгі роки. Та на жаль зрозумів пізно. — Важко зітхнувши, пригніченим тоном, заговорив. — Адам від мене відвернувся, переїхав в Польщу. Агнія вже ледь не три місяці не розмовляє зі мною...

—     Відпусти її. — Здавлено попросила Злата.

Почуте жахало дівчину, «Як людина може так жити? Як земля таких носить?»

—     Як я житиму без неї? — Оглянувся на доньку батько.

—     Вона все життя була відданою тобі, хоча ти цього не заслуговував. Хоча б в знак вдячності, відпусти маму. Вона заслужила хоч трохи пожити без страху та твоїх принижень. — Холодно та правдиво зазначила Злата.

—     Я подумаю. — Зітхнув Стоцький.

—     Подумай. — Лиш без емоцій промовила донька.

Батько знову підійшов до неї. 

—     Ти не відповіла. Що з тобою? Тобі, ще довго тут лежати?