Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

— А Бучан часто влаштовує вечірки?

— Так,— сказала вона, узявши зі столу олівець.— Раз чи двічі на місяць. Гадаю, це можна пояснити кліматом і шотландським темпераментом. Якщо ртутний стовпчик сягає вісімдесяти п’яти[14], вони божеволіють і мусять випити та погаласувати.

Як на мене, не таке вже і погане життя. Якщо вчора Мак-Олі збирався на вечірку Бучана, це пояснює вбрання, у якому його знайшли, але не те, що він робив у Чорному місті за кілька миль від «Бенгальського клубу».

— Як ви можете пояснити те, що вчора він був у Коссіпорі[15]?

Вона похитала головою.

— Боюся, ніяк. Він ніколи не заходив на територію індійців без поважної причини. Відвідував лише одне місце — сирітський притулок того проповідника, але той у Дум-Думі[16], а не в Коссіпорі.

— Дум-Дум? — Щось у цій назві знайоме.

— Район біля нового аеродрому, за десять миль звідси. Там розташований військовий завод, де винайшли експансивні кулі. Сподіваюся, ви про нього чули.

— Звісно.— Я пригадав демонстрацію цих куль у Скотленд-Ярді. Експансивні кулі — одні з перших у світі куль із м’яким наконечником, які, влучаючи в тіло людини, розплющувалися і завдавали максимальних пошкоджень. Можна сказати, що експансивні кулі не пробивали, а розривали тіло. До війни ми залюбки користувалися ними, щоб придушити повстання місцевих племен у Африці. Пізніше міжнародна конвенція їх заборонила, і немало наших генералів вважають це дуже недоречним.

— У будь-якому разі,— продовжила вона,— учора він не мав жодної причини відвідувати сирітський притулок.

А якби і мав, подумав я, навряд чи з’явився б там у чорній краватці.

— А що в нього було заплановано на сьогодні?

— Він мав зустрітись із лейтенант-губернатором о дев’ятій, щоб обговорити бюджет на наступний період, після цього — обід із директором одного з місцевих банків. Більше в щоденнику нічого немає.

— Коли Мак-Олі не прийшов на зустріч о дев’ятій, чи телефонував хтось від лейтенант-губернатора, питався, де він?

Вона трохи подумала і похитала головою.

— Ні. Я тут із восьмої. Перший дзвінок із приймальні лейтенант-губернатора був об одинадцятій: телефонував мій знайомий, щоб сказати, що знайшли тіло.

— А військова розвідка? — запитав я.— Чи мав до них Мак-Олі якесь відношення?

Вона широко розкрила очі.

— Мені невідомо, капітане. Якщо і мав, то тримав язика за зубами.

Суттєві запитання у мене скінчилися. Я поміркував, чи не запитати у неї щось несуттєве, але гостинністю вродливої жінки краще не зловживати. Що довше ти біля неї, то більше шансів вона має тебе розкусити. Я подякував за приділений час і підвівся, щоб іти. Вона встала і провела мене до дверей.

— Капітане,— сказала вона на прощання,— якщо я можу ще чимось допомогти, дайте мені знати.

Я подякував, іще разок крадькома поглянув на ці гладенькі засмаглі ноги, а тоді почув, як з мого рота злетіли слова:

— Якщо пропозиція і досі в силі, то я був би радий, якби ви показали мені Чоурінгі-роуд.

Вона посміхнулась.

— Гаразд, капітане. Із задоволенням.

Я спустився сходами і зупинився, запалив сигарету і подивився в далечінь. Сонце стало схоже на червоний диск на заході, спека спадала. Це не означає, що стало комфортніше, просто не так жарко. Вважалося, що сутінки тут — найкраща пора дня, хоч і тривали вони недовго. Ніч камінням падала на тропіки. Перехід від світлого дня до темряви відбувався менше ніж за годину.

Над головою пролетіла зграя птахів і приземлилась у центрі площі. Я перейшов дорогу і схилився над поруччям: дивився у воду і розмірковував над тим, що почув від прекрасної міс Ґрант. Александр Мак-Олі, шотландець, родом звідкілясь неподалік від Данді, двадцять п’ять років у Індії, без друзів і родини. Радник повновладних урядовців, завдяки чому й отримав безліч ворогів. Огидна робота, навіть власна секретарка вважала його покидьком. Та раптом кілька місяців тому він знайшов Бога і став геть іншою людиною.

І це аж ніяк не проливає світла на те, хто міг бажати йому смерті. Я кинув недопалок у воду і подивився, як він із шипінням погас. Недалеко ж я просунувся, от хіба дізнався про зв’язок Мак-Олі з Бучаном та чому він розгулював у костюмі пінгвіна. Якщо не брати до уваги знайомство з Енні Ґрант, звісно. Чомусь це здавалося найбільшим успіхом, відколи я покинув Лондон.

На вулицях засвітилися ліхтарі. Спочатку жовто-гарячим світлом, а невдовзі — сліпучо білим. Урядові заклади та крамниці закривалися на ніч. У темряву виливалися потоки чиновників і крамарів. Я повертався на Лал-базар, маневруючи поміж робітників, які квапилися і штовхалися, аби влізти в трамвай, що довезе їх додому.

Лал-базар заливало світло, крізь шпарини віконниць проривалося жовте сяйво. На столі мене чекала записка від Не Здавайся. Я зателефонував у «яму» і попросив чергового сержанта запросити Банерджі. За хвилину той уже стукав у мої двері. Увійшов, відсалютував і став, виструнчившись, як велетенський олов’яний солдатик.

— Ви не на параді, Не Здавайся,— сказав я.

— Сер?

— Вільно, сержанте. Не варто віддавати честь, щоразу як заходите до кабінету.

Бідолаха насупив брови.

— Ні, сер. Перепрошую, сер. Хочу доповісти новини. Я послав охоронця в морг, як ви і наказали. Доступ до тіла матимуть лише уповноважені особи.

— Добре,— похвалив я.— А розтин?

— Призначений на завтра, сер. У нас лише один патологоанатом. Заявив, що в нього черга трупів на кілька тижнів, але я натиснув, пославшись на невідкладність і делікатність справи, і попросив, дуже наполегливо, змінити для нас порядок черговості. Моє прохання його не дуже потішило, але врешті-решт він погодився зробити послугу і призначив на завтра.

— Ви, певне, були вельми переконливим.

— Може, кілька разів згадав ім’я комісара. От воно і допомогло.

— Авжеж.— Я був уражений.— А я й забув, що ви з ним на ти. Ще щось?

— Вас шукав помічник інспектора Дігбі, сер. Я сказав, що ви в Будинку письменників