Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

— Ви знаєте, чого він хотів?

— Гадаю, знайшов якусь зачіпку.

Новина мене приголомшила. Щоразу, коли колезі вдавалося вхопити кінчик нитки, у мене з’являлося дивне гірко-солодке відчуття: хвилювання від того, що справа зрушила з місця, забарвлене обуренням, що хтось інший може мене затьмарити. Я списував це на природну жагу змагання. І на невпевненість у собі.

— Якщо він мав би зачіпку, то зачекав і розказав би мені сьогодні або ж лишив повідомлення. Де він зараз?

Сержант знизав плечима.

— Не знаю, сер.

— Добре. Завтра почну день із розмови з ним,— сказав я.— І, Не Здавайся, на нас завтра чекає багато чого. Хочу зустрітися з містером Джеймсом Бучаном. Можеш дізнатися, де він, і домовитися про зустріч? А ще було б добре опитати людей, які знали Мак-Олі: його слуг і колег. Знайди імена й адреси. І ще потрібно простежити за християнським проповідником. Ім’я Ганн або Данн, або щось дуже схоже. Він керує сирітським притулком у Дум-Думі.

Банерджі вийняв із нагрудної кишені маленького записника й олівця і квапливо записав мої інструкції.

— Так, сер,— сказав він.— Беруся за це негайно.

Іще один душний вечір. Вологість така висока, що повітря здається мокрим. Незважаючи на це, я вирішив не брати рикшу, прогулятися до своєї квартири за милю звідси. Не те щоб я був проти рикш. Хоча в Калькутті вони тягали візки лише пішки. Не можу сказати, що вони були мені до душі, але проти них я нічого не мав. У тому, щоб тягати візок, немає нічого ганебного. Це робота, а будь-яка робота наділяє людину гідністю і забезпечує їжу на столі. Я вирушив пішки, бо, як підтвердить будь-який бувалий поліцейський, єдиний спосіб вивчити місто — пройти кожен його квадратний дюйм.

Маршрут додому я обрав звивистий. Спершу Боу-базар, тоді ліворуч на Коледж-стрит, авеню малесеньких книгарень, повз побілені портики лікарні Медичного коледжу і до вулиці Мачуа-базар. То була територія Калькуттського університету. «Заснований 1857 року,— заявляла табличка.— Найстаріший університет в Азії». Схоже на правду, якщо не рахувати місцевих інститутів, а на них краще і не зважати, бо деякі були на кілька тисячоліть старішими.

Пансіон «Королівський бельведер» розташувався на площі Маркуса і нагадував приморський пансіон удома. Традиції Борнмута[17], експортовані в спекотну Бенгалію. Попри назву, королівського у ньому було мало, але там підтримували чистоту і до контори діставатися було зручно. А найголовніше, він недорогий. Помічник лорда Таггарта оплатив мені там кімнату на місяць. Досить часу, сподіваюся, щоб знайти постійну квартиру.

Пансіон належав командиру у спідниці, місіс Теббіт, дружині полковника індійської армії (у відставці) Теббіта. І своїм кораблем вони з полковником керували вправно. Сніданок подавали між пів на сьому і пів на восьму, а вечерю між сьомою і пів на дев’яту. Їжа була такою, що у порівнянні з нею армійський раціон смакував, як вечеря в «Савой гриль», і лишалася у шлунку мішком каміння. Парадні двері зачиняли рівно о десятій. Але, враховуючи мої військові заслуги і посаду в Імперській поліції, мені зробили честь і видали власний ключ.

Я піднявся у свою кімнату. Була вона маленькою і спартанською, як чернеча келія, але не наближена до Бога. Ліжко, шафа, умивальник у кутку, стіл і стілець. На стіні — картинки з пасторальними сценами, вікно виходить на сусідній будинок. Хаосу від моїх нечисленних речей не додалося. Усі вони вміщувалися у велику валізу, яку Сара купила мені в «Гарродз», коли я їхав до Франції. Така собі величезна валіза з відділеннями для всього, що може знадобитися джентльмену в подорожі за кордон. І міцна. Могла б витримати пряме влучення снаряда бошів, і на одязі не з’явилося б жодної зморшки.

Я зняв пасок і кобуру, повісив на спинку стільця, підійшов до умивальника, відкрутив кран і побризкав на обличчя теплуватою водою.

Знявши решту одягу, упав горілиць на ліжко. Руки трусилися. Бажання ставало дедалі сильнішим. Чекати довго не доведеться, сказав я сам собі, лише кілька годин. Перевернувся, сховав руки під подушку і вкотре подумав, що я тут роблю.

Підготувати до Калькутти не могло ніщо, хіба тільки війна. Ні жахи, які переповідали в задимлених кімнатах Пел Мела ті, хто повернувся з Індії, ні історії журналістів та новелістів, навіть ні морська подорож у п’ять тисяч миль із зупинками в Александрії та Адені. Калькутта, коли ти там опинявся, здавалася такою чужою, яка і не виникне в уяві англійця. Роберт Клайв[18] називав її «найнеприємнішим місцем у Всесвіті», і його думка була однією з позитивніших.

Щось таки було в цьому місті. І це не спека, не клята вологість. Я починав підозрювати, що тут замішані люди. Англійським джентльменам у Калькутті властива виняткова пиха, якої не знайдеш на інших аванпостах імперії. Причиною її могла стати обізнаність. Урешті-решт, англійці панують у Бенгалії вже сто п’ятдесят років, тож можуть ставитися до місцевих, особливо бенгальців, доволі презирливо. Минулого вечора її чудово продемонстрував за вечерею полковник Теббіт: «З усіх національностей імперії бенгальці найгірші. Ніякої тобі відданості. Не те, що воїни з Пенджабу, які залюбки підуть на смерть, якщо накаже сагиб. Ні, ці бенгальці геть інші, собі на умі. Щось мудрують та міркують... і розмовляють. Навіщо одне слово, коли можна наговорити цілий абзац? Оце по-бенгальськи».

Щодо Пенджабу, він має рацію. Вони дійсно підуть на смерть, якщо наказати. Я сам бачив. Але які б вони не були, білі чи смагляві, у людях, готових принести себе в жертву заради примхи начальників, є щось гнітюче, і якщо бенгальці до цього не схильні, я їх розумію. Більше того, як поліцейському мені до душі люди, які надають перевагу розмовам, а не бійкам.

Але якщо вірити полковнику, британському уряду в Індії більше загрожують десять бенгальців із друкарським верстатом, аніж дюжина озброєних полків сикхів і патанів[19]. Не те, щоб я недооцінював здатність друкованого слова роздувати пристрасті. За своє життя я бачив достатньо пропаганди. Але той факт, що навіть зараз на батьківщині британські цензори зайняті вилученням фенійських книжок і перекручуванням новин, мені не до вподоби. Хоча Індія — не Ірландія, може, тут і варто бути жорсткішим. Бо записку в роті Мак-Олі можна вважати такою собі прихованою метафорою сили слова.

Від думок мене відволік запах смаженої риби з їдальні. Годинник показував двадцять хвилин на дев’яту.