Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

Я підвівся, надягнув сорочку, заспокоївся і вийшов до вечері. За довгим столом іще сиділо кілька постояльців. За дальнім кінцем стола розташувався полковник. Я вибачився.

— Не хвилюйтеся, капітане Віндгем,— підвелася місіс Теббіт, щоб мене обслужити.— Ми знаємо, що ви людина зайнята. Тут іще багато залишилося.

Вона полюбляла квоктати навколо мене. Урешті-решт, не кожен пансіон може похвалитися поліцейським офіцером серед своїх постояльців. Більшості доводилося задовольнятися звичним набором торгових представників і комівояжерів. Місіс Теббіт поклала на тарілку порцію сірої риби і ще сіріших овочів, я подякував і озирнувся, де б краще сісти.

Навпроти вечеряв рудоволосий ірландець на ім’я Бірн, я вже бачив його минулого вечора. Він був торговим представником манчестерського текстильного концерну і більшість часу подорожував країною, продаючи товари місцевим роздрібним торговцям. Два тижні в Калькутті були найкращим часом за цілий рік. Праворуч сидів дошкульний джентльмен на ім’я Петерс, адвокат із Патни, приїхав до міста на засідання Вищого суду. Обидва чоловіки привітали мене кивком голови і продовжили розмову.

— Ви маєте їх побачити,— з ентузіазмом казав Бірн.— Милі чайних плантацій. Куди не кинь оком.— Він повернувся до мене: — Капітане Віндгем, я щойно казав вашому колезі Петерсу, що в п’ятницю їду на чайні плантації в Ассамі. Геть не такі, як тут, у Дарджилінзі. Розумієте, ті, що в Ассамі, розташовані нижче, на берегах річки Брахмапутра, не на пагорбах.— Він знову звернувся до Петерса, який саме намагався сховати рибу на тарілці під овочами.— А от і ще, що вас здивує! — посміхнувся він.— Час! — І він театрально подивився на свій годинник.— Зараз тут, у Калькутті, пів на дев’яту. Такий само час у Бомбеї, Карачі й Делі. Звісно, такий час і в усіх містах Ассаму. Але на чайних плантаціях час не такий. Ні, сер! Чи відомо вам, який там час?

Петерса це аж ніяк не зацікавило.

— Пів на десяту! — вигукнув Бірн.— Саме так. На годину попереду решти країни! «Час чайних плантацій» — ось як це називається.

— А чому так, містере Бірн? — запитала місіс Теббіт, підводячись, щоб покласти на Петерсову тарілку ще один шмат риби. Вона вважала себе господинею не гіршою за лондонських дам, тож виконувала свій обов’язок підтримувати світську бесіду поміж своїх постояльців.

— Розумієте, місіс Теббіт,— відповів той,— справа у денному світлі. Як ви знаєте, збирачі чаю працюють у полі від перших променів сонця до заходу. Але Ассам так далеко на сході, що сонце сходить о четвертій, коли в Калькутті іще темно, а заходить о пів на п’яту дня. Власників плантацій це не дуже влаштовує, їм не до вподоби, коли працівники встають посеред офіційної ночі. Тож вони і перевели годинники на годину вперед.

Місіс Теббіт повернулася до мене.

— Як вам це, капітане?

Чхати мені на той «час чайних плантацій», але суспільна мораль диктує свої правила, і така чесна відповідь вважалась би поганою манерою. Натомість я проковтнув рибу і видав приємнішу відповідь, принаймні набагато приємнішу за рибу місіс Теббіт:

— Вважаю, що це розумне рішення.

— Дурниці! — хмикнув полковник з іншого кінця столу.— Мій любий хлопчику, розумним тут і не пахне. Малодушність, ось як це називається! У мій час ми слухняно вставали о третій ранку, якщо нам наказували. А зараз із цього роздувають справжню проблему. Ніякої дисципліни. Країна загинула!

За столом запанувала тиша. Бірн із Петерсом кивали, але чи погоджувалися вони, чи просто хотіли, щоб старий дурень стулив пельку, зрозуміти було важко. У будь-якому разі їхнє рішення точно було розумним.

Після вечері Теббіти пішли до своєї кімнати, а Бірн із Петерсом запросили мене у вітальню покурити. Я вибачився і відмовився. Справа в тому, що після війни компанія з мене нікудишня, що й казати про час, коли я в такому стані. Я повернувся до своєї кімнати, зачинив двері і ввімкнув вентилятор на стелі. Скинув черевики й упав на ліжко, закинувши руки за голову. Лежав і дивився, як ліниво обертається вентилятор. Про сон можна було і не мріяти. Гнітюча ніч, і нерви напнуті, як струни. Я в сотий раз поглянув на годинник. Іще годину чекати, доки всі в домі заснуть.

Час ледь плентався. Мені край потрібна затяжка. Її потребували і тіло, і душа. Без неї снитимуться жахи, ті ж самі жахи. Наші траншеї, нескінченний артилерійський обстріл. Крики поранених. Майже просто на мене летить фугас, збиває з ніг. Отямився на спині на дні траншеї, під чорною водою. Заборсався, намагаючись піднятися на ноги, та марно. Багнюка міцно мене тримала, і я занурювався дедалі глибше, несамовито розмахуючи руками, аби тільки вхопитися за щось, аби ступити на щось тверде, та не було нічого, крім смердючого багна. Сили мене покидали. Легені от-от вибухнуть. Смерть уже схопила мене за горло. Помру, захлинусь у диявольській липкій грязюці на дні траншеї. Перед очима все розпливлося. Підступила темрява. Я перестав опиратися. Здався. Ні, не здався, підкорився. Смерть стане звільненням. Більше не можу затримувати дихання. Відкрию шлях до легень і покладу всьому кінець. Аж тоді, в останню мить, мене схопили сильні руки. Потягли вгору. Я вирвався на поверхню, ледве дихаючи, але живий. Снаряди і досі падають. Мене безцеремонно притулили до стіни окопа. Не бачу обличчя свого рятівника. Мені б віддихатися. Поряд зі мною тіло, обличчя засипане землею. Мене охоплює жах. Лізу до нього. Відчайдушно, гарячково струшую землю з обличчя. На мене холодними, мертвими очима дивиться Сара.

П’ять

Вивалився з ліжка, доплівся до умивальника і змив з обличчя піт. Натягнув першу-ліпшу сорочку і штани і мовчки пішов із кімнати, спустився і вийшов, обережно зачинивши за собою двері. На розі майдану стояло кілька рикш, щось палко між собою обговорюючи. Коли я вийшов, усі їхні очі звернулися на мене, розмова обірвалася на половині фрази.

— Англійська? — запитав я.

— Я розмовляю англійською, сагибе,— відповів наймолодший, жилавий, у жовтому жилеті й картатих червоних лунгхі[20].

Я окинув його поглядом. Чорні очі, шкіра того ж кольору, що і сигара у пальцях, укритих плямами тютюну. Він підніс її до рота і добряче затягнувся. Щоки запали, підкресливши кутасте рябе обличчя.

— Мені до Тангари,—