Читати книгу - "Реактивація, Кулик Степан"

Вузький коридор, не так щоб йти згинаючись, але і не розмахнешся особливо. Треба буде пам’ятати, коли до сутички дійде. І працювати палицею більше як списом. Нічого дивного — тунелі призначені не для людей, а для ремонтних роботів, тож проектувальники купола зручностями для колоністів особливо не переймалися. Зрештою, як і усюди. Головне — доцільність і надійність. І, якщо я раніше вважав такий підхід банальною економією ресурсів, то тепер зрозумів — ніхто не планував, що людям доведеться перебувати в захисних модулях достатньо  довго, щоб комфорт став важливою частиною їх життя. Це було лише тимчасове укриття — як палатка для туриста.

З боків та під стелею безконечні труби, жмути товстелезних силових кабелів. Усе в добротному стані. Що значить — хазяйство ретельно доглядається. А от масні розводи по стінах і густе, несподівано товсте павутиння, скрізь, де можна натягнути — навпаки вказує, що доглядом технічних комунікацій уже давно займаються лише люди. Оскільки останній робот-ремонтник вийшов з ладу ще як я у школі вчився. Нас водили у музей древньої техніки, тож бачив його на власні очі. Ну а люди ніколи зайве не перепрацюються…

Неприємно виглядають і так само пахнуть калюжі під ногами. Між стиками панелей тріщини, долоню просунути. Місцями забиті чимось дуже схожим на кокони, з личинками, що вже вибралися з них.

А ось і перший гриб. Таки доля вирішила мені усміхнутися. Я лише з десяток кроків зробив углиб, а на рівні голови, на стіні видніється білуватий наріст, розміром з добрий кулак.

«Гриб їстивний. +15 до відновлення здоров’я» — повідомив напис, який з’явився над ним у повітрі, наче голограма. Ух ти. Це я що, тепер буду отримувати таку підказку про все, на що подивлюся? Прикольно.

Йдеш по вулиці, бачиш гарну дівчину. А її ім’я над головою написано. Це ж наскільки простіше буде знайомитися. Бо того, хто звертається на ім’я, відразу не відшиють. Мимоволі запитають: «Ми знайомі?». А далі, діло техніки і уяви. 

Ну, то таке… Де я, а де ті дівчата. Спершу — діло. Зриваю гриб і, не відкладаючи на потім, з’їдаю. Ну, а чого? Хіба не для цього я за ними прийшов? Тим паче, що напис обіцяв покращити моє здоров’я.

Заглядаю в закладку «Персонаж» і задоволено відмічаю, що показник мого здоров’я, як і було обіцяно, підріс на п’ять пунктів. А за власним станом, я майже зовсім перестав відчувати біль. Годиться…

«Вітаємо. Ви розпочали виконання свого першого завдання «Набрати 5 їстивних грибів». Прогрес 1/5. Заохочувальний приз — 1 срібна монета»

Добро. Йдемо далі.

«Данж «Технічний колектор». Увага! Ви заходите на ворожу територію! Агресивність ворогів підвищена! Увага! Ви вперше заходите у локацію «Технічний колектор». Коефіцієнт досвіду 1,5. Нагороду подвоєно. Умови отримання – проходження данжу з одного разу»

Оголошення з хвилину повисіло перед очима і зникло, залишивши по собі деяке здивування та низку запитань. Хоча б, що таке данж і з чим його їдять? Проте лізти за відповідями у «Допомогу» не став, бо саме у цю мить на сцені з’явилася ще одна дійова особа. Розміром з вгодовану кішку.

Сірий щур. Рівень 1

Здоров’я — 25.

Подовгаста мордочка, голий, довгий хвіст, густа, їжакувата шерсть. Короткі лапки… Щось не вражає. Якось я інакше уявляв собі зловісних мутантів, здатних живцем зжерти людину.

Крок вперед, замах, удар… Пацюк з писком відлітає убік, гепає об стінку і сповзає на підлогу. Але не вмирає. Схоплюється і кидається на мене. Я до цього готовий і приймаю його на кутий кінець палиці, як у бейсболі м'яч на биту.

— Шм'як!

Другого удару вистачило. Пацюк валиться на спину, задирає лапки і завмирає.

«Перемога. Ворог «Сірий щур» вбитий. Набуто досвід — 5 пунктів» — постає перед очима напис.

У іграх трупи переможених ворогів рекомендувалося оглядати. Щоб отримати додатковий лут, себто — здобич. Підходжу ближче і штурхаю щура носком чобота.

«Отримано досвід — 5. Отримано нагороду – 1 мідна копійка. 1 щуряча тушка»

Ммм... Інформація — це добре, але до чого ж заважає, зараза. Майже хвилину я нічого, крім літер, більше не бачу. А якби щурів було більше? Як битися з такою полудою на очах?

Наче почувши мене, напис змінюється іншим:

«Ви можете вимкнути онлайн-повідомлення, перевівши його в режим «За запитом»

Вдивляюся, знаходжу місце, де встромити галочку, і поле зору очищується. Цілком інша справа.

Поки розбирався з інтерфейсом, звідкись вискочило чергове звірятко.

Крок вперед. Удар. Політ… Стрибок у мій бік та ще один удар. На цей раз двох ударів не вистачило. Довелося бити ще раз.

Штурхаю труп і... нічого. В сенсі? А де нагорода?

Тьху! А же сам відключив. Загалом, правильно, але на разі цікаво. Натискаю запит.

«Отримано досвід — 5. Отримано нагороду — 1 щуряча тушка»

Ага, значить, гроші дають не кожного разу. Ну, правильно, і так занадто масно виходить. Якщо здавати тушки на пункт переробки чи в їдальню, то за такого щурика заплатять не більше одного мідяка за пару. Чорт! Якщо монети падатиму, нехай навіть через раз — я тут, навіть не рахуючи основної нагороди, стільки грошей підніму, що і на арену виходити не буде сенсу. Навіщо, ризикуючи здоров’ям, битися за якийсь нещасний один золотий, коли тут копнув ногою і — підіймай копійку плюс м’ясце? Аби лише щурів стало. Жарт гумору, угу…