Читати книгу - "Морок, у якому тону, Ксандер Демір"

Давид

Я дістав одну із ксерокопій Сашиного свідоцтва, і почав крутити в руках. Як так може бути? Я його тато? Але чому тоді за всі ці роки, Даша ні разу не розказала це, або навіть не натякнула? Я склав копію декілька разів і поклав до себе в кишеню. Інші документи теж зібрав і поставив усе на місце.

Чому за весь цей час мені ніхто так і не сказав, що я став батьком? Чому я весь час жив, ніби у своєму світі, не знаючи нічого про це? Я підійшов до столу хлопця і почав розглядати його фотографії з мамою, і просто, де був тільки він. В моїй голові одразу промайнули вислови дівчат на тій вечері, і сьогоднішні викидки Даші про пасту:

-Яна думала Батур сказав тобі раніше. Але я також думала взяти тебе хрещеним для Саши! – скрізь зуби сказала Даша, несподівано доторкаючись до шиї.. вона бреше?. –Так, Яно?

-Саша попросив пасту. Він такий самий фанат її, як ти колись. – сказала Даша і різко затихла.

Я одразу ж згадав, як переймалась Даша і Батур, коли Саша несподівано підбіг до мене і почав розмову. Тобто, весь цей час вони вирішили мене тримати за лоха? Я тяжко видихнув, намагаючись переварити усю інформацію, а за цей день її було достатньо.

-Давид! – в кімнату забіг Саша. Я навіть уявити не міг, що цей малий – мій малий. –Засумував?

-Не уявляєш на скільки. – я посміхнувся і обійняв хлопця за плече. Я не міг все ще не міг повірити, що він мій син. Чи Даша просто знайшла собі ще одного Давида? – Саша, а коли в тебе день народження?

-А чому ти питаєш? – здивувався. Так, справді, якщо Даша не хоче, щоб я це дізнався, то вона, мабуть попередила і сина за цей.

-Мені цікаво, коли в мого нового друга день народження, щоб завчасно підготувати подарунок. – я підморгнув хлопцю і той посміхнувся. –В мене, наприклад, влітку. П’ятого серпня. Хоча насправді останнім часом я не сильно полюбляю святкувати це свято.

-Чому? – здивувався. –День народження це ж так круто!

-Тобі, можливо і круто, ти ж ще малий. А мені вже тридцять, це доволі старо.

-В мене день народження двадцять першого квітня. В цей день ми завжди йдемо на атракціони, або просто кудись погуляти. А ще мені купують новий великий набір Lego. – Саша ще більше щиро посміхнувся. Виходь, все збігається.. востаннє я був з Дашею в серпні, то він все ж таки мій син… про якого я 6 років не знав? – Давид! Ти тут?

-Так.. – перевів погляд на хлопця. В нього такі ж самі очі, як у його мами. Темно карі, але світліші, ніж у Даші, я б навіть сказав, що зовсім інший відтінок. На сонці, це чистий мед, з різними темними і світлими плямками. Я шукав усю схожість між собою та Сашком. Але через свій шок, я мало, що міг збагнути. – Ходімо до мами? Вона напевно вже скучила за мною.

Я підштовхнув хлопця йти, і пішов за ним. Надіюсь, Даша пояснить мені усе.

-А звідки ти і мама знаєте одне одного?

-Мама тобі розкаже. – я посміхнувся і зловив на собі погляд Малишевої, як тільки ми зайшли в кімнату, де була вона.

-Що мама йому розкаже? – підняла брови, повністю поїдаючи мене поглядом.

-Як ми познайомились? - я сів поруч із дівчиною на диван. – Саша запитав це в мене, я не знаю, що йому відповісти.

Я вирішив не влаштовувати їй скандал, чи щось на кшталт цього. Якщо вона вирішила це приховувати, нехай приховує і далі. Правду я все одно знаю. Проте, хочу, щоб саме вона розказала мені всю правду. А я поки буду просто знущатись і вибивати з нею усю правду. І дивитися, як вона злиться.

-Ем.. – трохи розгублено промовила Даша. –Ми познайомились на роботі. Давид був моїм начальником.

-Так? –скрикнув Саша.

-Так, твоя мама була перекладачем у моїх конкурентів, тому я і вирішив, що потрібно її брати до себе. – я посміхнувся, пильно дивлячись в очі коханої. Я її, звісно, кохаю, але за те, що вона все ще мовчить за сина, починаю нервуватись.

-Це круто. – хлопець кивнув і втік в іншу кімнату. Напевно, до себе, або на пошуки Мії.

-Чому Саша запитав в тебе це? – здивувалась Даша, повертаючись до мене.

-А я звідки знаю? – розвів руки в сторону. Я розумію, що вона переймається стосовно сина, але ж я справді не починав цю тему.

-Про що ти говорив з ним? – підняла брову, складаючи руки перед собою. Здається, вона починає щось підозрювати. Хоча я справді не говорив з Сашком на теми цього характеру.

-Дашо, заспокойся. Я нічого з ним такого не обговорював. Він показав мені свою колекцію іграшок і кімнату. А потім ми повернулись до тебе. – натягнув посмішку. Я розумію реакції Даші, але не розумію чому вони саме такі.. не гарні в мою сторону. –До речі, я бачив на столі фотографії хлопця, покажеш мені його дитячі фото? – я закліпав очима, не зупиняючись дивитися на дівчину.

-Навіщо тобі його дитячі фото? – в її голосі відчувались нотки переживання. І не даремно. Це була маленька частина мого плану. Я хочу зрівняти його і себе в дитинстві, щоб точно впевнитись, що ми схожі і він мій син. Так, це не ДНК тест, але теж багато чого каже.

-Мені просто цікаво, який він був у дитинстві. До речі, у нього твої очі. Ви дуже схожі. Тому і хоче дізнатись трохи більше.

-На жаль, не сьогодні. – дівчина скривилась і відвернулась від мене. –Його дитячі альбоми у мами на квартирі. Тому, нічим допомогти не можу.

-Шкода.. тоді наступним разом?

-Даш, я напевно вже піду до себе. Мама вже чекає. – несподівано на кухню зайшла Мія. Сьогодні вона неабияка пропажа. Цілий день її не бачив, хоч вона була в цій же квартирі.

-Добре, мамі привіт передавай.

-Зачекай, зірка, я підвезу тебе. Теж час вже, напевно, додому. – я піднявся і підійшов до шафи, де висіло моє пальто. –Вже вечір, а мені потрібно ще по справах.

-Гаразд. – Мія посміхнулась мені, підморгуючи. Ну що ж, зараз мені вона все розповість, якщо її сестра не хоче.

-Ви вже йдете? – зі своєї кімнати вибіг Саша. Видно було, як він трохи засмутився нашим уходом.

-Так, Сашка. Мені і твоїй тітці вже час. – я розсміявся, як тільки Мія штовхнула мене по руці.

-Я просила! Я не тітка! Що за слово? – розлютилась і демонстративно одягла свій берет.

-Не засмучуйся! – потріпав волосся синові. –Я обов’язково ще не раз прийду до тебе. Хочеш завтра поїдемо разом в парк? Я знаю гарне місце у Києві, де є безліч атракціонів.

-Я не проти, але ж вже осінь. Холодно. – ще більше засмутився хлопець.

-Але це парк в приміщенні. – я посміхнувся і присів напроти нього. Мені хотілось більше проводити час зі своїм сином. Хоча б зараз. Закрити усі ті прогалини з моєї сторони, за всі ті роки. Так, це буде складно і майже неможливо. Проте, я не з тих, хто так легко здається. Не зараз. –Там тепло, і ніякі куртки не потрібні.

-Тоді я буду тебе чекати! – він обійняв мене, якомога сильніше здавлюючи мені шию. Ще трохи і я задихнувся б.

-А мене спитати ви не забули? – насторожено запитала Даша.

-Ніби ти була б проти. –я перевів погляд на кохану і піднявся. –Тебе також запрошую.

-Ми подумаємо і я напишу тобі згодом. Згода? – склала перед собою руки. Вона хоче здатись більш діловою, ніж вона є? Це веселить.

-Згода. А тепер, пробачте. Але нам пора додому.

Я поцілував Дашу в щоку, від чого вона трохи зніяковіла, і потім ми з Мією вийшли. Тепер найцікавіше.