Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

Я думала, що не зможу заснути цієї ночі. Але варто було повернутися в ліжко, як я одразу ж відрубалася. Мабуть, стрес і втома зробили свою справу, тягнучи в темряву без снів.

Як тільки я пообіцяла Дімі, що зможу пробачити, він трохи заспокоївся. Легко погодився піти, адже мені справді треба було все обдумати.

– Заліз ти через вікно.

Я не знаю, що мною керувало в той момент, але мені так хотілося… Виплеснути отруту та злість, що я зупинила чоловіка біля дверей. А чоловік без запитань ризикнув знову лізти по драбині, що хитається, аби мені догодити.

Це все одно не допоможе.

Я намагатимусь його пробачити, дійсно. Заради Руслана, мого синочка, якому потрібний батько. Ми навіки пов'язані з чоловіком, розлучення тут не допоможе. Ми будемо бачитися, адже дитині потрібні обидва батьки.

Тож пробачити треба буде, щоби Руслан не бачив сварок. Але повертатися до Діми я не буду. Я можу багато пробачити! І роботу, і різні погляди на звичайні речі, навіть те, як чоловік пропустив народження сина.

Але не зраду.

Дарма що  спала я добре, вранці я прокидаюся з тяжкою головою. Очі набрякли та болять, я навіть уві сні продовжувала плакати. Але з цим час зав'язувати. Досить.

Я швидко приймаю душ, знаходжу в шафі одяг. Батьки Діми підготували для нас дві кімнати, щоби ми завжди могли приїхати на вихідні. І я залишила потрібні речі, щоб не тягати із собою сумки.

За вікном пізній ранок і я поспішаю до Руслана. На мить мене охоплює паніка, коли я не знаходжу сина в дитячій. Ліжечко порожнє, в будинку стоїть тиша. А що якщо…

Раптом Діма забрав малюка та поїхав із ним? Дурепа, як можна було повірити? За звичкою беззастережно довіряти, коли життя руйнується. Тепер усі поїхали. І…

Я несуся вниз, чуючи дитячий сміх. Серце гулко вистукує у грудях, змушує прискоритися. Я мало не падаю на сходах, в останній момент упираюся у стіну.

– Який ти великий, - я застигаю, чуючи голос чоловіка. – Скоро мамі буде важко тебе носити, так? Так, Рус, ти тільки не плач. Ну не треба, розбудиш маму, а вона мені по шиї надає, що ти ще не поїв. Врятуй тата, гаразд? Дай мені п'ять хвилин.

Я притуляюсь плечем до одвірка, спостерігаю за тим, як Діма носиться з сином на руках. Стоїть спиною до мене, у домашніх штанях та світлій футболці.

Мені хотілося б, щоб усе було кристально ясно. Мій чоловік – тиран та зрадник, який не любить дітей. Від такого набагато простіше втекти, немає жодних причин залишатися.

Але Діма – чудовий батько, хоча рідко буває вдома. Він першим почав брати сина на руки, не боячись упустити. Для нього не проблема стати вночі заспокоїти нашого малюка, поки я сплю. Тільки декілька разів я стусанами виганяла, але тоді ми обидва були втомлені.

– От молодець, Рус. Мама прийде, а ти вже поїв, хвалитиме нас двох, - чоловік розвертається і помічає мене. Посмішка застигає на його обличчі. – Ти вже прокинулася, Тась?

– Ні, луначу, - знизую плечима, підходжу ближче.

– Колючка.

Тільки Діму ця гострота не зачіпає. Він продовжує годувати Руслана, доки син намагається відібрати пляшечку. Змахує пухкими ручками, чіпляється пальчиками за пластик.

Чмок.

Руслан випускає соску, повертаючи голівку в мій бік. Продовжує рухати губками, намагаючись далі їсти, але дивиться на мене. Усміхається, мій хороший. Ось хто завжди радий мене бачити.

– Їж, сонечко, - гладжу лобик, коли син слухається. – Я сьогодні постараюся забрати всі речі із квартири.

– Навіщо? Якщо хочеш… Якщо не готова поки що жити зі мною, то повертайся туди. Я тут пару днів зачекаю.

– Дімо, ти привів до нас додому іншу жінку. Я туди не повернуся. Я не хочу думати, скільки разів вона була там, які речі чіпала. Мені бридко, розумієш?

– Вона там не була жодного разу. Ніде не була. Ми можемо з тобою спокійно обговорити, поставиш всі питання, які тебе цікавлять. Якщо ти хочеш.

– Хочу.

Тільки не впевнена, що Діма буде зі мною чесним.

Я забираю Руслана на руки, як він закінчує їсти. Ходжу по кімнаті, мені потрібний рух, інакше я збожеволію. Похитую сина, коли той починає невдоволено кректати, прибираю волосся назад, не дозволяючи стиснути пасма кулачками.

– Ми поговоримо, так, - збираю всі сили, щоб поставити крапку в нашій розмові. – Тільки не смій мені брехати, Дім.

– Я не збирався.

– Вже почав. Ти сказав, що твоя Іра не була жодного разу у нашій квартирі. Але ж була.

– Єдиний раз, вчора, адже ти зрозуміла про що я говорив.

– Так не роблять у першу зустріч. Квартири на добу не просто так існують. Але ні, ти вирішив, що вона досить важлива для тебе, щоб вести в нашу квартиру.

– Я не планував. Іра... Вона живе в нашому будинку, на кілька поверхів нижче.

– А, то ти до неї їхав, а потім переплутав поверхи? Супер, Дім.

Тільки я думаю, що болючішого удару вже не буде, як чоловік робить новий постріл. Журюсь, серце тремтить, падає вниз. Мені потрібно на свіже повітря, треба забратися якомога далі…