Читати книгу - "Характерник"

Перед тим як сісти на Богунового коня разом із полковником, Кирик побіг до Христусі й зізнався, що він її любить.

— А я тебе ненавиджу, — сказала Христуся.

— Отак?

— Отак. Їдь собі, куди зібрався.

— Відкіля знаєш, що я від’їжджаю? — спитав він.

— У тебе на лобі написано.

— Тоді прощавай? — Кирик тернув долонею свого лоба.

— Іди з Богом, — сказала Христуся.

Богун посадив Кирика на коня поперед себе. Від полковника пахло грозовим дощем. Коли в дорозі він трохи задрімав, а потім розплющив очі, то побачив, що поводи в руках у Кирика. Хлопець правив конем так, наче на ньому виріс і знав дорогу до Києва краще за Богуна.

— Мабуть, я тебе не туди везу, — сказав полковник.

І правда була за ним. В академії Кирикові не сподобалося. Там теж навчання провадили мертвою мовою. Тільки до однієї додалася ще й друга — латинка. Кирик занудьгував. Він ще дужче переконався, що в цьому світі існує якась лукава змова. Люди мовби не живуть, а придурюються. Кривляються, як у вертепах та інтермедіях, що їх в академії ставили спудеї. Кирика не цікавили ні ті одноманітні вертепи з мальованими вусами та робленими з клоччя бородами, ні злодійські забави, коли спудеї налітали на чужі садки або й на ярмарки, де змагалися між собою, хто більше вкраде бубликів чи маківників. Хіба це навчання? Хіба це життя? Кирикові під серцем запекла дорога. Вона, ця дорога, жила в ньому й кликала, але він ще не знав куди.

Кирик зрозумів, що з академії він вийде уже підтоптаним парубком і стане якимось писарчуком чи дячком, котрий навчатиме дітей непевної грамоти, приставши на лукаву змову. Тому треба звідси тікати, поки не пізно. І Кирик пішов додому.

Мати зраділа його поверненню.

— Уже вивчився? — спитала вона.

— Вивчився, — сказав Кирик.

Він пішов до Христусі й побачив, що вона стала дорослішою і ще гарнішою.

— Так швидко вивчився? — спитала Христуся, наче не задоволена тим, що він повернувся.

— Приходь увечері до озера, — попросив Кирик.

— Я подумаю, — сказала Христуся.

Але прийшла. Кирик вперше спізнав таємницю поцілунку. Хто вигадав таке диво? Хто перший?

Та щойно він помирився з Христусею, як знову, мов у тій казці, прикотилася Кобиляча Голова. Спершу Кирикові гостро запахло грозовим дощем, а потім приїхав Богун. На довгому поводі він привів ще одного коня.

— Був я в Києві, знаю, — сказав Богун. — Збирайся, поїдемо.

— Куди?

— Побачиш.

Полковник переконав матір, що мусить забрати Кирика з собою. Мати не перечила. Вона бачила й відчувала в синові його дорогу.

Богун підвів до хлопця запасного коня. Кирик вистрибнув на нього, не стромляючи ногу в стремено, і попросив полковника зачекати.

Кирик прискакав до Христусі, як справжній козак, і похвалився, що знов від’їжджає, але він до неї неодмінно повернеться. Кирик її дуже любить. Він за нею сохне.

— Ненавиджу, — сказала Христуся.

2

Через день і ніч вони з Богуном переїхали Дике поле.

— Як звати мого коня? — спитав у Богуна Кирик.

— А то вже ти сам мусиш його назвати, — сказав полковник.

Минали гомінкі пінисті Дніпровські пороги, перепливали кіньми річки, стоячи на сідлах, і якби хтось подивився здалеку, то подумав би, що запорожці пливуть по воді на своїх підошвах. Поки доїхали, Кирик став добрим їздцем, а кінь його звався Гервасієм. Був таким розумним, що йому личило людське ім’я.

Богун привіз Кирика на невеличкий острів, званий Жаб’ячим, що ховався далеко в плавнях, куди, здавалося, не ступала людська нога. Вони продиралися крізь густі зарості вільхи, верболозу, свидини, свербивусу; сполохане птаство зграями випурхувало з чагарників, зачіпаючись за колюче гілля крилами, і з несамовитим кряканням, фурканням, кахканням губило пір’я. Вужі, гадюки, жаби порскали з-під кінських копит в усі боки; під воду ховалися бобри та виднихи[14], а з мілин визирали здоровецькі, завбільшки до ліктя, раки, витріщивши на приїжджих булькаті очі.

Богун із Кириком виїхали на галявинку, де стояла очеретяна хата. Стіни, покрівля, призьба — все було з очерету. На призьбі сидів старий у білій полотняній сорочці, у білих шароварах і босий. Його вуса й оселедець теж були білі, у вусі поблискувала сережка. Старий лущив квасолю і складав її в білий липовий кадібець.

— Привіз? — спитав білий дід.

— Привіз, батьку, — відказав Богун. — Кирику, це навчитель Кміта.

Кирик приклав руку до серця і вклонився старому.

— Ти часом не Кирилів Лупиносів син? — звів той на Кирика несподівано молоді, наче позичені, очі.

— Його.

— Тоді скажи мені, хлопче, — повеселішав старий. — Чого ось такий добрий біб, як квасоля, не любить жодна животина, окрім людини? Навіть кузка в ній не заводиться. А в цьому бобові більше сили, ніж у горосі чи гречці.

— Що є поживним для людини, не завжди є корисним для животини, — відповів Кирик. — Завелика сила згубна для того, хто не вмістить її у кволому тілі. Це як пара в казані. Коли її надмір, вона зриває покришку.

Богун схвально кивнув: велика вода рве греблю.

— Гм, — всміхнувся сам до себе старий. — Ти, я бачу, навчався в Київській академії?

— Було, — зізнався Кирик.

— А що, не можна сказати по-людському все оце, що ти тут нагородив?

— Як… по-людському?

— Просто, — мовив Кміта. — Сказати, що квасоля здуває черево. Мізерне створіння, хоч би й ту мишу, одна квасолина може розірвати.

Полковник Богун схвально кивнув: може розірвати так, що від миші тільки хвіст залишиться.

Кирик подумав, що академія справді його підпсувала і він вчасно накивав звідти п’ятами.

— Нічого, — сказав старий Кміта до Богуна. — Цей ґандж ми з нього швидко виб’ємо.

Богун схвально кивнув: виб’ємо.

Кміта показав на кадібець, майже вщерть наповнений білим бобом.

— А скільки тут квасолин? — спитав він.

— Тисяча і сто дві, — відповів Кирик.

— Як ти їх полічив?

— Лічити треба тому,