Читати книгу - "Наказати серцю, Богдана Малкіна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
***
Вечеря (чи побачення?) цих двох триває аж занадто довго. Мені нудно та некомфортно поряд із вишуканою Люсі, проте я намагаюся триматися. Вони розмовляють переважно про музику, однак ці їхні погляди не можна трактувати інакше, ніж “зжери мене повністю”. Близько десятої я вже починаю ненавидіти Люсі за її намагання весь час доторкнутися до Ярослава. І справа навіть не в тому, що я ревную, просто зі сторони це виглядає настільки… Дідько! Так, я ревную! Моє дурне серце досі вважає, що у нас із Лотишем щось може бути.
— Я б так хотіла залишитися з тобою на усю ніч, — муркоче Клодель, всміхаючись аж до вух, — однак мушу відпочити.
— Коли ми знову зустрінемося? — Ярослав прикидається закоханим ідіотом. Ну не може ж він і справді дивитися на неї отак щасливо?!
— Думаю, завтра, — відповідає Люсі, а я непомітно для неї закочую очі. Хлопець тим часом усе бачить та не приховує свого незадоволення. Начхати! Мені вона не подобається, не відчуваю ані краплі щирості у цій жінці.
Згодом вони нарешті прощаються і Клодель звалює. Видихаю та розслабляюся — тепер можна спокійно йти додому. Глибоко вдихнувши та видихнувши, підводжуся та забираю свою сумочку з радісним передчуттям, що за якість пів години опинюся вдома під улюбленою ковдрою та серіальчиком. Хоч якась приємність за весь день.
Але щойно збираюся йти, як Ярослав зупиняє мене напівдорозі.
— Перед тим, як прийшла Люсі ти хотіла щось сказати.
Не обертаюся до нього обличчям, так і стою. Потилицю аж пропалює від його погляду. Але пригадуючи їхній флірт та оці погляди, від яких мене нудило, починаю злитися.
— Хотіла запитати, — обертаюся, натягуючи на обличчя свою найфальшивішу посмішку, — чи не боїшся ти, що такі часті зустрічі з Люсі порушать умови твого контракту?
Він дивиться на мене холодно, незворушно. Чужий, але водночас такий рідний.
— Що? — перепитую, бо мовчить.
— Я уклав новий, більш вигідний.
— Який? — глузливо перепитую. — Той, де можеш зустрічатися лише із французькими фіфами?
Господи, я справді назвала її фіфою? Вочевидь, вона бісить мене набагато більше, ніж здавалося на перший погляд. Просто оці їхні нудотні розмови з нескінченним обміном компліментами.
Та Лотиш пропускає мимо вух мої слова. Або ж вдає, що вони його не зачіпають.
— Я задоволений, що ти так сильно ревнуєш, — хлопець підводиться та йде в мій бік. Починаю панікувати, але не подаю й знаку. Просто закочую очі та йду до дверей. Проте щоб не показатися останньою боягузкою, все ж розвертаюся та кажу перше, що спадає на думку:
— Я б ревнувала, якби ти не захворів на зіркову хворобу. Серйозно, Лотиш, ти поводишся, ніби придурок якийсь! Де той хлопець, що мав хоч якісь цінності, був простим, але водночас класним та… ідеальним?
Чорт! Тепер він ще більше запишається собою. Саме тому пора валити, поки він не відпустив якийсь тупий жартик. Але натомість стою та, ніби заворожена, дивлюся, як він повільно наближається, не розриваючи наших поглядів.
Ярослав підходить близько, майже впритул. Його груди за кілька сантиметрів від моїх, а обличчя і того ближче. Не дихаю. Хочу відсторонитися, та несподівано нема куди відступати, лопатки впираються в двері.
— Той хлопець, — каже він до болю знайомою інтонацією, від якої в пам’яті спливають наші ночі, — давно вбитий. Немає його, Ясю. І це зробила ти.
Від того, як він називає мене, стає тільки гірше. Сльози накочуються на очі, а в горлі застряє клубок. Хочеться кричати, але я не можу промовити ані слова.
— Чому мовчиш? — перепитує зухвало. — Ти все зіпсувала. Тільки ти.
Відчуваю, як щокою скочується сльоза. Боляче.
— Ти навіть не схотів вислухати мене, — ледве промовляю надламаним голосом.
— Що слухати? — він сміється, а мені боляче, бо знову не вірить. — Як тобі було добре з ним? — слова шмагають батогом, але я витримую кожен пекучий удар по серцю.
— Пішов ти! — випльовую прямо в обличчя й штовхаю хлопця в груди долонями. — Мабуть, ти завжди був придурком, а я просто носила рожеві окуляри! Та тепер їх немає і ти мені огидний!
Я майже не брешу. Але й назвати ці слова щирою правдою не можу. Мені просто дуже-дуже боляче і я хочу, аби цей день нарешті скінчився. Саме тому відчиняю двері та втікаю з усіх ніг, проливаючи гіркі сльози.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наказати серцю, Богдана Малкіна», після закриття браузера.