Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

— Їх, мабуть, багато не повернеться, — промовив Швейк, — дайте мені рому.

Швейк саме замовляв собі другу чарочку рому, коли до кнайпи увійшов агент Бретшнейдер. Кинувши недбалим поглядом по порожній залі і замовивши пива, він присів біля Швейка, чекаючи, що той скаже. Швейк зняв з вішака якусь газету і, переглядаючи останню сторінку з об’явами, промовив:

— О, дивіться, той Чімпера з Стражкові, будинок № 5, поштове відділення Рачінєвез, продає садибу з тринадцятьма моргами власного поля, поблизу є школа і залізниця.

Бретшнейдер нервово забарабанив пальцями по столу і звернувся до Швейка:

— Дуже дивуюся, чому вас, пане Швейк, цікавить та садиба.

— А, це ви, — промовив Швейк, подаючи йому руку. — Я зразу вас не впізнав, у мене дуже погана пам’ять. Востаннє, якщо не помиляюся, ми розлучилися в приймальні управління поліції. Що поробляєте з того часу, часто сюди заходите?

— Сьогодні я зайшов заради вас, — сказав Бретшнейдер. — В управлінні поліції мені сказали, що ви гендлюєте псами. Мені потрібен гарний пінчер або шпіц чи щось подібне.

— Це я зможу вам розстаратися, — відповів Швейк. — Вам чистокровного чи якогось Бриська?

— Хотів би придбати чистокровного пса, — відповів Бретшнейдер.

— А поліцейського пса ви б не взяли? — запитав Швейк. — Такого, щоб вам зараз все вистежив і навів на сліди злочину. Один м’ясник у Вршовіцах має такого пса. Він йому тягає візочок. Цей пес, як то кажуть, свій талант закопує.

— Я хотів би мати шпіца, — стримано, але вперто сказав Бретшнейдер. — Шпіца, який би не кусав.

— Отже, хочете беззубого шпіца? — спитав Швейк. — Знаю такого в одного шинкаря в Дейвіцах.

— То вже краще пінчерика, — нерішуче промимрив Бретшнейдер.

Його кінологічні знання були в самому зачатку, і якби не цей наказ із управління поліції, він би ніколи нічого про псів так і не довідався. Але наказ звучав точно, ясно і твердо: ближче познайомитися зі Швейком на ґрунті його торгівлі псами. Для цієї мети Бретшнейдер мав право підібрати собі помічників і розпоряджатися грішми для купівлі собак.

— Пінчерики бувають і більші, й менші, — повідомив Швейк. — Є в мене на прикметі два менші і три більші. Всі п’ятеро, можна сказати, ручні. Можу їх вам щиро рекомендувати.

— Це мене б задовольнило, — заявив Бретшнейдер, — а скільки коштуватиме один?

— В залежності від розміру, — відповів Швейк, — розмір тут має значення. Пінчер — не теля. З пінчерами якраз навпаки: що менший, то дорожчий.

— Мене цікавлять більші, сторожові пси, — відповів Бретшнейдер, боячись надто зловживати таємним фондом державної поліції.

— Чудово! — сказав Швейк. — Великих можу вам продати по п’ятдесят крон, а ще більших — по сорок п’ять. Але ми про одне забули: яких ви хочете — щенят чи старих і, крім того, псів чи сучок?

— Мені однаково, — відповів Бретшнейдер, для якого все це було непрохідними хащами. — Роздобудьте їх, а я завтра о сьомій вечора прийду по них. Будуть?

— Приходьте, будуть,— сухо відповів Швейк. — Але в такому випадку я попросив би у вас завдаток, тридцять крон.

— Будь ласка, — сказав Бретшнейдер, відраховуючи гроші, — а тепер вип’ємо по чвертці вина за мій рахунок.

Коли вони випили, Швейк теж замовив чвертку вина за свій рахунок. Бретшнейдер почав умовляти Швейка не боятися його, бо він, мовляв, сьогодні не на службі і тому з ним можна зараз говорити про політику.

Швейк заявив, що він ніколи в ресторанах про політику не говорить, до того ж уся політика — це забава для маленьких дітей.

Бретшнейдер, навпаки, мав революційніші погляди. На його думку, кожна слабка держава приречена на загибель, і питав Швейка, як той дивиться на ці речі.

Швейк заявив, що він з державою ніколи не мав жодної справи, правда, одного разу йому довелося виховувати кволе щеня сенбернара, він годував його солдатськими сухарями, і воно також здохло.

Коли кожний з них вихилив по п’ятій чвертці, Бретшнейдер проголосив себе анархістом і спитав у Швейка поради, до котрої ж організації йому вступити.

Швейк розповів, що якось один анархіст купив у нього на виплату за сто крон леонберґа, але останнього внеску так і не дав.

За шостою чверткою Бретшнейдер заговорив про революцію і висловився проти мобілізації, але Швейк нахилився до нього і шепнув на вухо:

— Щойно до локалю зайшов якийсь відвідувач, то краще мовчіть, бо можете мати з цього неприємності. Бачите ж, шинкарка вже плаче.

Пані Палівцева і справді плакала на своєму стільці за шинквасом.

— Чого ви, хазяйко, плачете? — спитав Бретшнейдер. — За три місяці виграємо війну, буде амністія, і ваш чоловік повернеться. От тоді ми у вас нажлуктимося. Чи, може, ви не думаєте, що ми виграємо? — звернувся він до Швейка.

— На біса пережовувати без кінця одне й те ж? — сказав Швейк. — Мусимо виграти, і баста! А зараз мені час додому.

Швейк розрахувався і повернувся до своєї старої служниці пані Мюллерової. Вона дуже злякалася, коли побачила, що людина, яка відчиняє ключем двері,— сам Швейк.

— Я гадала, що ви, паночку, повернетесь аж за кілька років, — сказала вона з вродженою щирістю. — Я тим часом з милосердя взяла на квартиру одного швейцара з нічної кав’ярні. У нас три рази був обшук, але нічого не знайшли і сказали, ви, мовляв, битий шельма і вам уже амба.

Швейк мав нагоду тут же переконатися, що незнайомий влаштувався з усіма вигодами. Спав у його ліжку і був навіть досить благородний: вдоволився лише половиною, бо на другій вмостилося якесь довговолосе створіння, яке спало, обійнявши його з вдячності за шию. Частини чоловічого і жіночого гардеробу валялися впереміж навколо ліжка. З цього хаосу було видно, що швейцар нічної кав’ярні повернувся зі своєю дамою під мухою.

— Пане, — сказав Швейк, трясучи непроханого мешканця, — глядіть, так можете і обід проспати. Мені було б дуже неприємно, якби про мене сказали, буцімто я вас викинув з хати аж тоді, коли вже обіду ніде не дістанеш.

Швейцар з нічної кав’ярні дуже розіспався і довго не міг второпати, що